Розділ 19

Липкий, первісний жах пробіг по її хребту, сковуючи кінцівки. Але це був страх не за скульптуру. Це був жах перед тим, що неминуче станеться, коли ці двоє дурнів із кувалдами вдарять по святині Того, хто стояв за її спиною.

— Ні... Ні!

Вершники швидко зникли за сніговою пеленою, залишивши по собі лише глибокі борозни копит. Марті не залишалося нічого іншого, окрім як дивитися їм услід. Але дозволити цим двом осквернити руїни вона не могла.

Вона повільно повернулася до Альбіни Петрівни.

— Моя порада... — голос Марти звучав абсолютно рівно, але в ньому бриніла незнайома, крижана нотка. — Якщо ми не повернемося, викличте поліцію. Або когось із місцевих. Там надто небезпечно.

Свекруха здригнулася. Вона інстинктивно притиснула до грудей свою перебинтовану руку — живе нагадування про окріп і раптовий гнів.

— Я якось шукала там тітчину корову, — не кліпнувши оком, спокійно додала Марта, дивлячись просто у вицвілі очі старої жінки. — Там легко провалитися. Дошки згнили, каміння обсипається. Я піду за ними. Хвилююся.

Між ними повисла важка тиша. 

— Так... Так, добре, — раптом злякано і швидко закивала Альбіна Петрівна. — Мені теж усе це дуже не подобається.

Марта ледь помітно звузила очі. Вперше. Вперше за всі ці довгі, нестерпні роки життя в цьому будинку свекруха з нею погодилася.

Марта мовчки відвернулася і пішла геть.

Щойно вона ступила в глибокий сніг, прийшло усвідомлення: пішки вона не встигне. Поки подолає ліс і підніметься на пагорб, може статися що завгодно.

Вона не знала, що саме зробить, коли наздожене їх, але знала одне — мусить опинитися там до того, як вони торкнуться статуї янгола.

Вона різко змінила напрямок і побігла до стайні.

Усередині пахло сіном і теплом. Марта рішуче попрямувала до крайнього стійла, де неспокійно переступав копитами величезний чорний кінь — той самий звір, який нещодавно ледь не затоптав Ігоря, але смиренно відступив перед нею.

Вона підійшла до дерев'яних ґрат. Кінь завмер, скосивши на неї своє розумне, вологе око. У напівтемряві вони мовчки вивчали одне одного, ніби укладаючи безмовну угоду.

— Ворон... — тихо промовила Марта, простягаючи руку крізь прути й торкаючись його теплого, оксамитового носа. — Будеш Вороном?

Кінь голосно, вібруюче фиркнув, випускаючи з ніздрів хмаринку пари. Він не відсахнувся і не притиснув вуха. Навпаки, слухняно опустив свою масивну голову, цілковито визнаючи її право.

Вона діяла швидко. Важке сідло, вуздечка, попруга — норовливий звір стояв ідеально нерухомо, дозволяючи їй підготувати його до шаленої скачки.

Щойно Марта вивела його зі стайні й скочила в сідло, Ворон зірвався з місця. Він мчав потужними, розмашистими стрибками, легко розрізаючи снігові замети й несучи її просто до чорних руїн на пагорбі.

Ворон різко загальмував, важко дихаючи і розкидаючи копитами сніг. Марта зіскочила з сідла, ледь переводячи подих від шаленої скачки.

Біля залишків кованої огорожі справді стояли прив'язані гніді коні Ігоря та Михайла. Але важких кувалд та кірок на їхніх сідлах уже не було.

Марта кинулася на територію старого маєтку, гарячково озираючись навколо. Її кроки були швидкими, вона шукала поглядом зруйновані стели чи уламки мармуру, очікуючи побачити непоправне.

Але те, що постало перед її очима, змусило її різко завмерти.

Майже посеред двору, там, де ще вранці була ідеально рівна засніжена земля, зяло те, чого тут просто не могло бути. Величезне, нерівне чорне провалля, схоже на те, ніби сама земля розкрила пащу, поглинувши шмат старого фундаменту разом зі снігом.

Марта прислухалася. Звідти не долинав жоден звук. Ні криків про допомогу, ні лайки, ні брязкоту металу. Лише абсолютна, дзвінка, мертва тиша. Усередині Марти все похололо. Не від жалості, а від усвідомлення того, наскільки старими й небезпечними були ці руїни.

А потім вона відчула погляд Марта повільно повернула голову.

Біля єдиної високої вцілілої стіни стояв Він.