Розділ 19

Майже посеред двору, там, де ще вранці була ідеально рівна засніжена земля, зяло те, чого тут просто не могло бути. Величезне, нерівне чорне провалля, ніби сама земля розкрила пащу, поглинувши шмат старого фундаменту разом зі снігом.

Марта прислухалася. Звідти не долинав жоден звук. Ні криків про допомогу, ні лайки, ні брязкоту металу. Лише абсолютна, дзвінка, мертва тиша.

Усередині Марти все похололо. Не від жалю, а від усвідомлення того, наскільки старими й небезпечними були ці руїни.

А потім вона відчула погляд. Марта повільно повернула голову.

Біля єдиної високої вцілілої стіни стояв Він.

Ян.

Вона вперше бачила його постать не зі спини.

Його фігуру огортав довгий, важкий темний плащ, що спадав до самої землі, зливаючись із тінями. Глибокий капюшон повністю приховував обличчя — там не було видно ані очей, ані жодної людської риси, лише суцільна, непроглядна темрява. Але Марта відчувала його погляд кожним нервом. Він торкався її шкіри — глибокий і пронизливий.

(Ти прийшла...)

Він ліниво сперся спиною на холодну білу стіну. Одна його рука вільно спочивала на уламку поваленої колони поруч. Він просто стояв і мовчки спостерігав за нею.

Марта не вимовила жодного слова.

Не відриваючи погляду від темного капюшона, під яким ховалося обличчя князя Яніслава, вона зробила повільний, рішучий крок уперед, наближаючись до краю чорного провалля.

Від запаморочливої глибини миттєво закрутилася голова. Там, далеко під розірваною землею, куди ледь діставало холодне ранкове світло, виднілися кам'яні склепіння старовинних підвалів — химерна мережа князівських катакомб, які століттями спали під товщею ґрунту.

Серед уламків каміння, потрощених дощок і снігу ледь вгадувалися два розпластані тіла.

— Вони живі? — тихо запитала Марта, не відриваючи погляду від дна прірви.

— Так, — пролунала глибока, спокійна відповідь.

Цього разу голос не лунав у її свідомості. Він прозвучав абсолютно реально, розрізавши морозне повітря. Низький, оксамитовий, із ледь вловимою красивою хриплинкою. Це був голос живої людини.

— Що з ними?

— Сплять.

Марта здивовано кліпнула. Вона ще раз подивилася вниз, а потім — на Яна. Впасти з такої висоти на голе каміння й залишитися живими? Це було фізично неможливо. Вони мали б розбитися на смерть, переламати всі кістки. А він каже...

Сплять?

(Вони шукали  багатства, але знайшли лише темряву, якої так жадали.)

— Серйозно? — недовірливо вирвалося в неї.

Вона відчула, як простір змінився. Ян ледь помітно повернув голову, і в його цілком реальному голосі прослизнула лінива, майже недбала іронія, від якої по шкірі пробігли мурахи.

— Так. Надто шумні були.

(А тут дозволено звучати лише твоєму голосу.)

Марта мовчала.

— Як їх витягти? — нарешті зітхнула вона, розмірковуючи вголос.

Він не відповів одразу. Ця пауза була густою й майже відчутною на дотик.

— А треба, Марто? — тихо запитав Ян.

Вона різко перевела погляд на його високу постать. Здавалося, він жартував... чи ні? Під темною тканиною капюшона ховалася безодня, і розгадати її було неможливо.

Не чекаючи, поки вона відповість, Ян плавно відштовхнувся від білої стіни. Його рух був безшумним і хижим. Він рушив убік, обходячи край провалля й прямуючи до напівзаваленого кам'яного спуску, що вів під землю.

— Ти куди? — здивовано кинула йому навздогін Марта.

Він навіть не зупинився.

— Вниз.

Довгий чорний плащ ковзнув по засніженому камінню. Ян підійшов до арки й почав зникати в темряві підземелля.

Марта глибоко вдихнула морозне повітря з ледь вловимим ароматом озону й фіалок.

— Вниз так вниз, — спокійно промовила вона сама до себе й, не вагаючись більше ні секунди, зробила крок уперед, спускаючись у темряву слідом за ним.

Темрява підземелля проковтнула їх майже одразу. Сходи з грубого, вищербленого каменю вели стрімко вниз і були підступно слизькими від вологи та багатовікового моху.

На одному зі щаблів нога Марти раптом зісковзнула.

Вона не встигла ні зойкнути, ні полетіти в чорну прірву. Його реакція була блискавичною. Ян перехопив її руку, одним плавним, але неймовірно сильним рухом утримавши її.

— Обережно... — пролунав його низький голос у тиші.

(Я більше не дозволю тобі впасти.)

На якусь мить вони завмерли впритул одне до одного. Марта затамувала подих.

Його долоня була абсолютно живою. Гарячою, твердою і напрочуд приємною. Це не був холодний дотик привида чи безтілесної ілюзії. Перед нею стояв чоловік із плоті й крові.

І ще дещо.

Її пальці, інстинктивно вчепившись у його долоню, намацали холодний метал. Щось масивне, з рельєфним візерунком — певно, старовинний перстень-печатку. А зовсім поруч, на безіменному пальці, відчувався тонший гладкий обідок.

Каблучка.

«Невже?..» — промайнула в голові спантеличена думка, змушуючи серце забитися швидше.

Здається, він здогадався, що вона щойно зрозуміла. А може, це сталося випадково. Та на одну коротку мить його пальці стиснули її руку трохи сильніше. Тепло, надійно й упевнено.

(Ти відчула... Моя обітниця досі жива.)

Він не відпустив її. Ян подав їй руку, допомагаючи йти, і рушив уперед.

І тоді почалося найдивніше.

Щойно вони робили крок у чорноту, на вогких стінах самі собою, один за одним, беззвучно спалахували старі смолоскипи. Їхнє полум'я не давало диму — лише м'яке живе світло, яке розганяло морок і лягало золотими відблисками на його темний плащ.

Магія цього місця корилася йому так само беззаперечно, як і дикий кінь у стайні.

(Це підземелля чекало на свою господарку багато років. Тепер воно вітає тебе.)

Вони спускалися в повній тиші. Його гаряча долоня продовжувала тримати її руку.