Розділ 18

Дорога назад до маєтку Романовських здавалася значно коротшою. Мороз усе ще щипав щоки, сніг ритмічно хрустів під чоботами, але Марта майже не помічала холоду. Її свідомість вирувала.

Вперше за все своє життя вона відчула пекучу, нестримну цікавість до минулого. До історії. До власної крові. Хто такі ці Фіалковські? Хто така княгиня Мартіна, чиє ім'я так моторошно перегукується з її власним? Що насправді сталося з тим грандіозним палацом на пагорбі, і коли він перетворився на море чорних руїн?

Там, під снігом, ховався цілий цвинтар. Десятки стел, склепів, пам'ятників. Це означало, що рід жив тут століттями, правив цими землями і мав величезну історію. Старі люди в селі мали б щось пам'ятати, хоча б уламки місцевих легенд чи казок про князів, які колись тут жили.

Але найбільше Марту зараз непокоїло інше. Вона думала про свій рід — Краєвських. Її мама і бабуся були поховані на звичайному сільському цвинтарі. Але де спочивали всі інші її предки? Там, де стояв їхній великий будинок, що згорів, не було жодного родинного кладовища, жодної каплиці. Бабуся ніколи — жодного разу — не розповідала про своїх батьків чи дідів. Так, у коридорах висіли старі портрети поважних людей, але вони завжди здавалися безіменними, мовчазними тінями.

Питань було занадто багато. І найдивнішим з них було те, як вона відреагувала на імена на плиті. Яніслав і Мартіна. Вона не просто прочитала їх на замерзлому мармурі. Вона їх згадала. Це знання виринуло звідкись із глибини пам'яті, наче щось давно забуте, але водночас рідне.

Здригнувшись від пориву вітру, Марта знову повернулася думками до пожежі. Їй було шістнадцять. Пекельний вогонь, дим, що виїдав очі, тріск балок, які падали просто на голову. З будинку не врятували майже нічого. Вона втратила все.

Але як вона винесла дзеркало?

Лише тепер, крокуючи засніженим лісом, Марта усвідомила абсолютну абсурдність тієї ночі. Це було величезне підлогове дзеркало у важкій дубовій рамі з товстим старим склом. Двоє дорослих чоловіків ледве підняли б його. Як перелякана, тендітна шістнадцятирічна дівчинка могла стягнути його сходами, протягнути крізь палаючі коридори і витягти на вулицю? Це було фізично неможливо. Вона не могла зробити цього сама.

Або вона була не сама. Або дзеркало саме врятувало її від полум'я, змусивши забрати його з собою.

Попереду, між голими гілками дерев, уже виднівся темний дах будинку Романовських. Марта примружилася, дивлячись на чужий маєток, у якому роками була покірною служницею. Їй було абсолютно байдуже, що зараз скаже свекруха чи як кричатиме Ігор. Замість страху всередині неї розгоралася холодна, цілеспрямована рішучість.

Щойно вона переступить поріг цього будинку, то піде просто до своєї кімнати.

І цього разу вона подивиться в те дзеркало зовсім інакше.

Подвір’я маєтку зустріло її іржанням коней і нервовою, злою метушнею.

Ігор та Михайло вже були надворі. Біля ґанку, кутаючись у теплу шаль, стояла Альбіна Петрівна.

Михайло виглядав жахливо: блідий, з потрісканими губами, його права рука була грубо і густо замотана білими бинтами, крізь які проступали свіжі багряні плями. Проте в його очах більше не було вчорашнього тваринного страху — там горів лихоманковий, сліпий і жадібний вогонь. Він незграбно, працюючи лише лівою здоровою рукою, намагався підтягнути попругу на своєму коні.

— Куди ви збираєтесь? — рівним, але напруженим голосом запитала Марта, зупинившись за кілька кроків від них.

Михайло різко обернувся. Його губи розтягнулися в посмішці, яка більше нагадувала болісний, хижий оскал.

— Не твоя справа, жінко, — процідив він і з натугою, крекчучи від болю, поліз у сідло.

Ігор виринув з-за спини свого гнідого і вп'явся в Марту важким, підозрілим поглядом.

— Де ти вешталася всю ніч?

— Я ж казала. У селі була, у Даринки, — Марта не відвела очей.

— Брешеш... — зло виплюнув Ігор.

Марта лише міцніше стиснула губи. Її погляд ковзнув повз обличчя чоловіка вниз, до кінської збруї.

Подих перехопило. До сідел були міцно прив'язані важкі інструменти, яких вона ніколи раніше тут не бачила.

Лопати, гострі залізні кірки і масивні важкі кувалди.

— Що це? — її голос здригнувся, видаючи раптову тривогу.

— Не твоя справа! — гаркнув Ігор.

Він рвучко скочив верхи, вдарив коня п'ятами і рушив услід за братом, який уже виїжджав за ворота. Вони попрямували в бік лісу.

Туди, де височів пагорб.

Марта залишилася стояти посеред розтоптаного снігу, проводжаючи їх поглядом. Потім повільно повернула голову до свекрухи.

— За князівським скарбом поїхали, — зневажливо махнула рукою Альбіна Петрівна, пересмикнувши плечима від холоду. — Та давно вже базікають, що там скарб князівський сховано. Скільки людей шукало, всі камені перевернули, і ніхто нічого не знайшов. Дурощі це. Але ж Михайло... Йому цілу ніч не спалося через руку. Він Ігоря підбив. Вирішили подивитися там, де ще ніхто не дивився.

Слова свекрухи вдарили Марту сильніше за крижаний вітер. Там, де ще ніхто не дивився...

Перед її очима миттєво постали залізні кірки та важкі кувалди. Вона згадала тонкі, красиві риси обличчя мармурового янгола. Згадала майстерно вирізьблені фіалки у вінку і свою бордову стрічку. Згадала ідеально рівну, недоторкану плиту з іменами Князя та Княгині.

Вони не просто шукатимуть скарб, а  осквернять кладовище, розіб'ють янгола вщент, щоб перевірити, чи немає під ним золота.

— Ні... — одними губами прошепотіла Марта.