Розділ 17

Вона підіймалася на пагорб напрочуд легко, ніби сама земля підштовхувала її вперед.

Вийшовши на вершину, Марта зупинилася і, примружившись від сліпучого ранкового сонця, подивилася вниз.

З цієї висоти долина виглядала інакше.

Її погляд зачепився за величезну, майже ідеально овальну западину трохи осторонь від села. Форма рельєфу була надто правильною, щоб бути випадковою. І тоді в пам'яті виринули уривки старих розмов. Селяни колись згадували, що давно, ще за князівських часів, там було велике глибоке озеро.

Те саме озеро, на березі якого вона сиділа у своєму сні. Онікс і кришталь.

Тепер там лежав лише засипаний снігом пустир. Марта повільно перевела погляд на руїни.

При світлі дня стало зрозуміло те, що ховала ніч. Відокремлена частина саду була не просто частиною маєтку. З-під заметів виглядали повалені кам'яні стели, залишки кованих огорож і напівзруйновані склепи.

Це був старий родинний цвинтар.

Марта не стала йти між могил.

Вона одразу рушила до того самого місця, яке шукала.

— Привіт, — тихо сказала вона, зупинившись перед статуєю янгола.

Він був неймовірно красивим.

Тонка, майже бездоганна робота по мармуру. Як він зміг простояти тут так довго, переживши пожежі, війни та людську ненависть до всього панського?

Його крила були пошкоджені, але обличчя зберегло свій благородний, скорботний спокій.

Руки янгола були опущені донизу, і лише зараз Марта помітила, що в них він тримає кам'яний вінок.

Вона придивилася ближче до майстерно висіченого плетива.

Спочатку їй здалося, що це традиційний барвінок. Але серед листя чітко виділялися маленькі кам'яні квіти.

Марта завмерла.

У пам'яті одна за одною спливали події минулої ночі: дивні трави, аромат, що наповнив хату, слова казки Орисі, чорне озеро зі сну.

Розрізнені уламки раптом почали складатися в єдиний візерунок.

Усе сходилося в одну точку.

Потім вона повільно підняла руки до голови й стягнула темно-бордову стрічку. Густе волосся миттєво розсипалося темним каскадом по плечах і спині.

Зазвичай на могили приносять квіти, лампадки або свічки. У Марти не було з собою нічого.

Вона простягнула руки і дуже обережно пов'язала стрічку на мармуровий вінок. Яскрава тканина різко виділялася на тлі холодного блідого каменю. Марта сама не знала, чому робить це.

Просто відчувала, що не може піти звідси, нічого не залишивши.

Опустивши погляд до підніжжя статуї, туди, де вночі буяла зелена трава, вона помітила під тонким шаром снігу темний рельєф каменю.

Залишки плити. З-під снігу ледь виднівся край вирізьбленого герба. Марта миттєво опустилася на коліна прямо в крижаний замет. Вона почала гарячково відгрібати сніг голими руками, зчищаючи лід і замерзлу землю з кам'яної поверхні. Вона хотіла побачити напис. Дізнатися ім'я. Зрозуміти, кому належала ця могила.

Її пальці ковзали по холодному шершавому каменю, але Марта була настільки поглинута пошуками, що не відчувала ні морозу, ні болю.

Сніг під її пальцями був твердим і колючим, але Марта методично зчищала його, поки перед її очима не відкрився великий родинний герб.

Це було химерне зображення. Не один, а ніби два герби, злиті воєдино. З одного боку був висічений тонкий, гострий півмісяць, а з іншого — палаюче сонце з довгими променями.

Місяць і Сонце, поєднані в камені назавжди. Марта змістила руки нижче, відгрібаючи останній шар льоду з місця, де мав бути напис. Букви були глибоко врізані в мармур. Вони збереглися ідеально, незважаючи на століття вітрів і дощів.

Вона схилилася над плитою і повільно, по складах, прочитала польською:

Князь Яніслав Фіалковський

Княгиня Мартіна Фіалковська

Марта завмерла, перечитуючи жіноче ім'я знову і знову.

Мартіна.

Її власне ім'я, лише в трохи давнішому, повнішому звучанні.

Але найбільше її вразило не це.

Вона гарячково водила руками по каменю, шукаючи цифри, але під іменами була лише гладка поверхня мармуру.

Жодної дати. Ні дати народження, ні дати смерті. Ніби ці люди існували поза часом, або ж їхня історія ніколи не завершувалася.

Замість дат у самому низу плити, під іменами, був висічений латинський вислів.

Марта не знала латини, але, дивлячись на ці холодні букви, раптом відчула, як у її свідомості самі собою спливають значення слів. Глибокий чоловічий голос із її снів ніби прочитав їх просто в її голові:

Per saecula te inveniam. In omni aeternitate. (Крізь віки тебе знайду. У всій вічності).

По спині Марти пробіг крижаний холод, який не мав нічого спільного з морозом.

Вона ще раз подивилася на імена. Князь і Княгиня Фіалковські. Саме від цього прізвища, мабуть, і пішла назва села — Фіялів.

Аромат фіалок. Темні очі.

А він...Яніслав. Ян. Невже це він?..

Марта повільно підвелася з колін. Вона більше не відчувала ні втоми, ні страху перед Романовськими.

Дивлячись на сумного мармурового янгола, прикрашеного її бордовою стрічкою, вона зрозуміла найстрашніше і найпрекрасніше: вона не божеволіла.