Розділ 17

Подвір'я маєтку зустріло її іржанням коней і нервовою, злою метушнею.

Ігор та Михайло вже були надворі. Біля ґанку, кутаючись у теплу шаль, стояла Альбіна Петрівна.

Михайло виглядав жахливо: блідий, з потрісканими губами, його права рука була грубо й густо замотана білими бинтами, крізь які проступали свіжі багряні плями. Проте в його очах більше не було вчорашнього тваринного страху — там горів лихоманковий, сліпий і жадібний вогонь. Він незграбно, працюючи лише лівою здоровою рукою, намагався підтягнути попругу на своєму коні.

— Куди ви збираєтеся? — рівним, але напруженим голосом запитала Марта, зупинившись за кілька кроків від них.

Михайло різко обернувся. Його губи розтягнулися в посмішці, яка більше нагадувала болісний, хижий оскал.

— Не твоя справа, жінко, — процідив він і з натугою, крекчучи від болю, поліз у сідло.

Ігор виринув з-за спини свого гнідого й уп'явся в Марту важким, підозрілим поглядом.

— Де ти вешталася всю ніч?

— Я ж казала. У селі була, у Даринки, — Марта не відвела очей.

— Брешеш... — зло виплюнув Ігор.

Марта лише міцніше стиснула губи. Її погляд ковзнув повз обличчя чоловіка вниз, до кінської збруї.

Подих перехопило.

До сідел були міцно прив'язані важкі інструменти, яких вона ніколи раніше тут не бачила.

Лопати. Гострі залізні кірки. Масивні кувалди.

— Що це? — її голос здригнувся, видаючи раптову тривогу.

— Не твоя справа! — гаркнув Ігор.

Він рвучко скочив верхи, вдарив коня п'ятами й рушив услід за братом, який уже виїжджав за ворота. Вони попрямували в бік лісу.

Туди, де височів пагорб.

Марта залишилася стояти посеред розтоптаного снігу, проводжаючи їх поглядом. Потім повільно повернула голову до свекрухи.

— За князівським скарбом поїхали, — зневажливо махнула рукою Альбіна Петрівна, пересмикнувши плечима від холоду. — Та давно вже базікають, що там скарб князівський сховано. Скільки людей шукало, всі камені перевернули, і ніхто нічого не знайшов. Дурощі це. Але ж Михайло... Йому цілу ніч не спалося через руку. Він Ігоря підбив. Вирішили подивитися там, де ще ніхто не дивився.

Слова свекрухи вдарили Марту сильніше за крижаний вітер.

Там, де ще ніхто не дивився...

На старому родинному цвинтарі. Біля статуї янгола. Там, де вона щойно відгорнула сніг від мармурової плити.

(Вони осквернять місце, яке століттями залишалося недоторканим. Осквернять пам'ять, якої не мали права торкатися. За жадібність завжди доводиться платити. Якщо хочеш побачити, чим це закінчиться, — ходімо зі мною.)

Усередині пахло сіном і теплом. Марта рішуче попрямувала до крайнього стійла, де неспокійно переступав копитами величезний чорний кінь — той самий звір, який нещодавно ледь не затоптав Ігоря, але смиренно відступив перед нею.

Вона підійшла до дерев'яних ґрат. Кінь завмер, скосивши на неї своє розумне, вологе око. У напівтемряві вони мовчки вивчали одне одного, ніби укладаючи безмовну угоду.

— Ворон... — тихо промовила Марта, простягаючи руку крізь прути й торкаючись його теплого, оксамитового носа. — Будеш Вороном?

Кінь голосно, вібруюче фиркнув, випускаючи з ніздрів хмаринку пари. Він не відсахнувся й не притиснув вуха. Навпаки, слухняно опустив свою масивну голову, цілковито визнаючи її право.

(Він слухається тебе, бо відчуває моє дихання за твоєю спиною. Мій вірний слуга впізнав свою господарку.)

Вона діяла швидко. Важке сідло, вуздечка, попруга — норовливий звір стояв ідеально нерухомо, дозволяючи їй підготувати його до шаленої скачки.

Щойно Марта вивела його зі стайні й скочила в сідло, Ворон зірвався з місця. Він мчав потужними, розмашистими стрибками, легко розрізаючи снігові замети й несучи її просто до чорних руїн на пагорбі.

(Ніхто й ніколи більше не насмілиться зупинити тебе.)

Ворон різко загальмував, важко дихаючи й розкидаючи копитами сніг. Марта зіскочила з сідла, ледь переводячи подих після шаленої скачки.

Біля залишків кованої огорожі справді стояли прив'язані гніді коні Ігоря та Михайла. Але важких кувалд і кірок на їхніх сідлах уже не було.

Марта кинулася на територію старого маєтку, гарячково озираючись навколо. Її кроки були швидкими. Вона шукала поглядом зруйновані стели чи уламки мармуру, очікуючи побачити непоправне.

(Не бійся. Камінь цього пагорба пам'ятає, хто його справжній господар. Нечестиві руки не торкнуться нашої пам'яті без покарання.)

Але те, що постало перед її очима, змусило її різко завмерти.