Розділ 16

Дивлячись на сумного мармурового янгола, прикрашеного її бордовою стрічкою, вона зрозуміла найстрашніше і найпрекрасніше: вона не божеволіла.

Марта глибоко вдихнула морозне повітря, відчуваючи, як усередині неї замість липкого страху розгоряється спокійна, величава сила. Вона більше не була беззахисною сиротою, якій можна вказувати чи чинити кривду.

Дорога назад до маєтку Романовських здавалася значно коротшою. Мороз усе ще щипав щоки, сніг ритмічно хрустів під чоботами, але Марта майже не помічала холоду. Її свідомість вирувала.

Вперше за все своє життя вона відчула пекучу, нестримну цікавість до минулого. До історії. До власної крові. Хто такі ці Фіалковські? Хто така княгиня Мартіна, чиє ім'я так моторошно перегукується з її власним? Що насправді сталося з тим грандіозним палацом на пагорбі і коли він перетворився на море чорних руїн?

Там, під снігом, ховався цілий цвинтар. Десятки стел, склепів, пам'ятників. Це означало, що рід жив тут століттями, правив цими землями й мав величезну історію. Старі люди в селі мали б щось пам'ятати, хоча б уламки місцевих легенд чи казок про князів, які колись тут жили.

Але найбільше Марту зараз непокоїло інше. Вона думала про свій рід — Краєвських. Її мама й бабуся були поховані на звичайному сільському цвинтарі. Але де спочивали всі інші її предки? Там, де стояв їхній великий будинок, що згорів, не було жодного родинного кладовища, жодної каплиці. Бабуся ніколи — жодного разу — не розповідала про своїх батьків чи дідів. Так, у коридорах висіли старі портрети поважних людей, але вони завжди здавалися безіменними, мовчазними тінями.

Питань було занадто багато. І найдивнішим із них було те, як вона відреагувала на імена на плиті. Яніслав і Мартіна. Вона не просто прочитала їх на замерзлому мармурі. Вона їх упізнала. Це знання виринуло з глибин її пам'яті, наче щось давно забуте, але водночас рідне.

Здригнувшись від пориву вітру, Марта знову повернулася думками до пожежі. Їй було шістнадцять. Пекельний вогонь, дим, що виїдав очі, тріск балок, які падали просто на голову. З будинку не врятували майже нічого. Вона втратила все.

Але як вона винесла дзеркало?

Лише тепер, крокуючи засніженим лісом, Марта усвідомила абсолютну абсурдність тієї ночі. Це було величезне підлогове дзеркало у важкій дубовій рамі з товстим старим склом. Двоє дорослих чоловіків ледве підняли б його. Як перелякана, тендітна шістнадцятирічна дівчинка могла стягнути його сходами, протягнути крізь палаючі коридори й витягти на вулицю? Це було фізично неможливо. Вона не могла зробити цього сама.

Або вона була не сама. Або дзеркало саме врятувало її від полум'я, змусивши забрати його з собою.

(Я проніс тебе крізь той вогонь.)

Попереду, між голими гілками дерев, уже виднівся темний дах будинку Романовських. Марта примружилася, дивлячись на чужий маєток, у якому роками була покірною служницею. Їй було абсолютно байдуже, що зараз скаже свекруха чи як кричатиме Ігор. Замість страху всередині неї розгоралася холодна, цілеспрямована рішучість.

Щойно вона переступить поріг цього будинку, то піде просто до своєї кімнати.

І цього разу вона подивиться в те дзеркало зовсім інакше.