Розділ 16

Марта розплющила очі. Тіло трохи затерпло від незручної пози за столом, а у вікно вже пробивалося бліде, холодне світло зимового ранку. Заметіль ущухла.

Вона різко підняла голову, намагаючись скинути із себе залишки сну, і миттєво подивилася в бік ліжка, очікуючи найгіршого. Але те, що вона побачила, змусило її завмерти від подиву.

Кімната більше не пахла смертю та лихоманкою. У повітрі витав домашній, затишний аромат свіжого курячого бульйону.

На ліжку, обкладена м'якими подушками, сиділа Даринка. Її обличчя все ще залишалося блідим, але моторошна мармурова прозорість зникла. Шкіра мала нормальний, живий відтінок, а дихання було рівним і чистим. Дівчинка тримала в руках ложку й з неабияким апетитом їла теплий суп із глибокої миски.

Поруч на стільці сиділа Орися. Вона виглядала неймовірно втомленою, з глибокими тінями під очима, але її обличчя світилося тихим, безмежним щастям. У руках жінка тримала стару, затерту книжку. Вона читала доньці казку, і її голос лунав розмірено й заспокійливо:

— ...і тоді лісова чаклунка розсипала по галявині дрібне насіння. З нього виросли блакитні незабудки, щоб ніколи не забувати минуле... синій тирлич, або як його ще називали — горечавка, щоб зцілювати найглибші рани... — Орися обережно перегорнула сторінку, і її голос став ще м'якшим. — ...і, звісно, фіалки. Темні, оксамитові фіалки, які зацвітали лише вночі. Вони пахли таємницею і берегли секрети, про які ліс не хотів розповідати людям...

Фіалки.

Марта затамувала подих.

На мить їй здалося, що вона вже чула цю казку колись давно. Дивне відчуття промайнуло і зникло раніше, ніж вона встигла за нього вхопитися.

Слова Орисі химерно перепліталися з подіями минулої ночі: блакитна вода, що стала чорною, цілющі трави серед снігу і незмінний аромат фіалок, який тепер назавжди асоціювався у неї із захистом.

Вона перевела погляд на невеликий столик біля ліжка. Там стояло порожнє горнятко. На його стінках залишився лише ледь помітний темно-рожевий слід від нічного цілющого чаю.

Орися підняла очі й помітила, що Марта прокинулася. Жінка відклала книжку, обережно забрала з рук доньки порожню миску і підійшла до столу. В її очах стояли сльози, але це були сльози абсолютної, благоговійної вдячності.

— Лікарі приїхали десь за годину після того, як ти заснула, — тихо, майже пошепки сказала Орися, щоб не тривожити дівчинку. — Вони оглянули її і просто розвели руками. Сказали, що криза дивом минула сама собою. Жар спав.

Орися потягнулася і несподівано міцно, до хрускоту в пальцях, стиснула руки Марти у своїх долонях.

— Температура впала рівно тоді, коли я допила їй той твій... чай, Марто. Я не знаю, до кого ти ходила вночі на той пагорб і які трави там знайшла під снігом. І ніколи не питатиму. Просто... дякую тобі. Ти врятувала їй життя.

Марта мовчала, відчуваючи тепло чужих рук. Вона подивилася на Даринку, яка сонно кліпала очима, вмощуючись зручніше на подушках, а потім перевела погляд на вікно, за яким височів засніжений пагорб із руїнами князівського маєтку.

Вона нічого не сказала Орисі. Лише ледь помітно кивнула. Марта знала: це не вона врятувала дівчинку.

Вона лише зрозуміла підказку.

За вікном ранкове сонце торкнулося засніженого пагорба. На одну коротку мить їй здалося, що вітер доніс знайомий, ледь вловимий аромат фіалок.

Марта мимоволі всміхнулася. А потім підвелася з-за столу.

Тепер настав час повертатися до Романовських і зустрітися з наслідками вчорашнього вечора.

Марта вийшла з теплої хати Орисі в бліде морозне світло зимового ранку. Вона знала, що час повертатися додому. Знала, що Альбіна Петрівна буде лютувати, а Ігор зустріне її криками або чимось гіршим після вчорашнього інциденту з Михайлом.

Тому замість того, щоб рушити до маєтку Романовських, Марта звернула на засніжену стежку, що вела вгору.