Розділ 15

Марта втомлено сперлася на край важкого дерев'яного столу. Сил повертатися крізь нічну заметіль до маєтку більше не залишилося — кожна клітинка її тіла благала про спочинок. Вирішивши, що піде додому вже зранку, вона опустила голову на схрещені руки. Слухаючи тихий стукіт настінного годинника, заплющила очі й майже миттєво провалилася в глибокий, в'язкий сон.

Вона знову йшла тим самим примарним містом. Темні вікна високих фасадів проводжали її поглядами, немов німі чорні крапки-очі. Але цього разу вони не лякали — просто мовчазно спостерігали за її кроками. Незабаром мертва вулиця розступилася, і простір розширився.

Марта вийшла на берег.

Перед нею розкинулося величезне, безкрає озеро. Воно було неймовірно красивим. Його вода була абсолютно темною і гладкою, наче рідкий, відполірований онікс, у якому відбивалося сріблясте сяйво беззоряного неба. Тут панувала ідеальна, майже священна тиша. Спокій, якого вона ніколи не знала в реальному житті.

Марта повільно опустилася на коліна біля самісінької кромки води. Вона простягнула руку вперед, але завмерла за міліметр від поверхні. Її долоня зависла в повітрі.

Марта чекала.

Вона чекала на дозвіл чи застереження, як тоді, коли хотіла зазирнути у вікно чужого будинку.

Але голосу не було. Жодного наказу, жодної заборони. Ця сила ніколи не тиснула на неї без потреби — вона завжди залишала їй право вибору.

Зрозумівши це, Марта обережно занурила пальці в чорний онікс. Вода виявилася напрочуд теплою, густою і лагідною. Вона приємно обволікала шкіру, змиваючи залишки тривоги.

І саме тієї миті простір за її спиною змінився.

Марта відчула на собі погляд. Він був важким, глибоким і неймовірно близьким.

Вона знала, що він стоїть просто позаду неї.

Вона не обернулася. Не тому, що боялася побачити його обличчя — страху не було зовсім. Просто вона вирішила цього не робити. У тому, як вони ділили цю тишу навпіл, сидячи спиною до спини, крилося щось дивне. Довіра. Спокій. І напруга, сильніша за будь-які слова.

— Дякую, що допоміг... — тихо сказала вона в абсолютну тишу, повільно перебираючи пальцями теплу темну воду.

На озері не було жодної хвилі. Ніщо не порушувало спокою.

— Я божеволію... — так само тихо, майже приречено прошепотіла вона, дивлячись на власне розмите відображення в чорній воді.

Повітря за її плечима ледь помітно здригнулося.

— Ні... — пролунала глибока, спокійна відповідь, що торкнулася її слуху, наче живий теплий подих.