Розділ 14

Марта влетіла до хати разом із клубами морозного пару. Не гаючи ні секунди, вона скинула засніжену шубку і кинулася до печі, де на чавунній плиті ледь кипів чайник.

Вона висипала вміст полотняного мішечка у велике керамічне горнятко. Трави були абсолютно зеленими, соковитими, різних химерних форм. Жодної з цих рослин Марта ніколи не бачила. Вони були їй невідомі, чужі. Такі не росли в їхніх лісах ні влітку, ні тим паче посеред мерзлої зими.

Щойно окріп торкнувся живого листя, хату наповнив неймовірний аромат. Він миттєво витіснив важкий, задушливий запах хвороби. Це був густий, солодкуватий дух дикого темного винограду, який химерно і прохолодно переплітався з гострою свіжістю м'яти.

Але найдивнішим було інше.

Прозора вода на очах почала змінювати колір. Від зелених стебел вона не стала жовтою чи трав'янисто-каламутною — напій стрімко забарвився у глибокий, темний рожевий колір. Він нагадував розбавлений рубін або ягідний сік.

«Як таке взагалі можливо?» — промайнуло в голові Марти.

Проте вона миттєво відкинула всі питання. Тієї ночі закони природи більше не мали жодного значення.

Вона підійшла до ліжка. Орися підняла на неї втомлені, заплакані очі. Жінка перевела погляд з обличчя Марти на чашку, з якої підіймалася пахуча рожева пара.

— Ти була там? — тихо, з якимось глибоким забобонним трепетом запитала Орися.

Селяни добре знали, що височіє на пагорбі, і ніколи не ходили туди після заходу сонця.

— Так, — так само тихо відповіла Марта і простягнула їй чашку.

Жінка більше нічого не запитала.

Вона взяла найменшу ложечку. Даринка майже не рухалася. Лихоманка була страшною — дитина горіла так, що шкіра здавалася напівпрозорою, майже мармуровою, а дихання стало уривчастим і поверхневим.

Мати тремтячими руками набрала трохи рідини і обережно, по краплині, почала вливати теплий рожевий чай між потрісканих сухих губ дівчинки.

— Лікаря з району я викликала ще як ти пішла... — глухо прошепотіла Орися, не відриваючи погляду від доньки. — Сказали, трактором дорогу чистять, пробиваються через сніг. Будуть десь за дві години...

Вона зробила судомний вдих і додала страшні слова:

— ...якщо не буде пізно