Розділ 13

Вона знову йшла тим самим примарним містом. Темні вікна високих фасадів проводжали її поглядами, немов німі чорні крапки-очі. Але цього разу вони не лякали — просто мовчазно спостерігали за її кроками. Незабаром мертва вулиця розступилася, і простір розширився.

Марта вийшла на берег.

Перед нею розкинулося величезне, безкрає озеро. Воно було неймовірно красивим. Його вода була абсолютно темною й гладкою, наче рідкий, відполірований онікс, у якому відбивалося сріблясте сяйво беззоряного неба. Тут панувала ідеальна, майже священна тиша. Спокій, якого вона ніколи не знала в реальному житті.

Марта повільно опустилася навколішки біля самісінької кромки води. Вона простягнула руку вперед, але завмерла за міліметр від поверхні. Її долоня зависла в повітрі.

Марта чекала. Вона чекала на дозвіл чи застереження, як тоді, коли хотіла зазирнути у вікно чужого будинку. Але голосу не було. Жодного наказу, жодної заборони.

Зрозумівши це, Марта обережно занурила пальці в чорний онікс. Вода виявилася напрочуд теплою, густою й лагідною. Вона приємно обволікала шкіру, змиваючи залишки тривоги.

І саме тієї миті простір за її спиною змінився.

Марта відчула на собі погляд. Він був важким, глибоким і неймовірно близьким.

Вона знала, що він стоїть просто позаду неї.

Вона не обернулася. Не тому, що боялася побачити його обличчя — страху не було зовсім. Просто не захотіла. У тому, як вони ділили цю тишу навпіл, сидячи спиною до спини, крилося щось дивне. Довіра. Спокій. І напруга, сильніша за будь-які слова.

— Дякую, що допоміг... — тихо сказала вона в абсолютну тишу, повільно перебираючи пальцями теплу темну воду.

На озері не було жодної хвилі. Ніщо не порушувало його спокою.

(Твоя вдячність — єдине, що робить цей світ живим для мене.)

— Я божеволію... — так само тихо, майже приречено прошепотіла вона, дивлячись на власне розмите відображення в чорній воді.

Повітря за її плечима ледь помітно здригнулося.

— Ні... — пролунала глибока, спокійна відповідь, торкнувшись її слуху, наче живий теплий подих.

(Ти просто повертаєшся до себе справжньої. А я лише тримаю дзеркало.)

Марта розплющила очі. Тіло трохи затерпло від незручної пози за столом, а у вікно вже пробивалося бліде, холодне світло зимового ранку. Заметіль ущухла.