Розділ 13

Вона увійшла туди, де колись був розкішний сад. Вдалині, серед голих, покручених кущів, височіли темні силуети кам'яних статуй. У місячному сяйві вони нагадували старовинні надгробки — мовчазних вартових цього мертвого місця. Але Марта не блукала. Її вів аромат і те невидиме відчуття присутності, що тепер оберігало її.

Вона зупинилася біля великої статуї янгола.

Камінь потемнів від часу, крила були частково відбиті, але його обличчя залишалося неймовірно красивим, сповненим глибокого, вічного смутку. Марта на секунду затримала на ньому погляд, відчуваючи дивний щем у грудях.

А потім опустила очі до його підніжжя.

У неї перехопило подих. Просто тут, серед мерзлої землі й лютої зими, куди не діставав жоден сонячний промінь, виднілася невелика галявина. Чорна, пухка, тепла земля. А на ній — густі, живі, соковито-зелені трави. Вони тягнулися догори, випромінюючи неймовірну життєву силу, наче насміхаючись із тридцятиградусного морозу навколо.

Аромат озону, фіалок і ладану тут став майже відчутним на дотик.

Марта впала на коліна просто на цю теплу землю. Її пальці торкнулися живого листя.

Чай.

Усвідомлення вдарило її, наче спалах блискавки. Це не просто диво. Це ліки. Вона отримала відповідь.

— Зрозуміла... — гаряче, майже зриваючись на плач, прошепотіла вона в нічну тишу. — Дякую...

Її руки швидко, але неймовірно обережно почали зривати зелені стебла, ховаючи їх у полотняний мішечок. Вона зібрала все до останнього листочка, відчуваючи, як трави гріють їй долоні.

Підвівшись, Марта знову перевела погляд на потемнілу статую янгола. Вона поклала руку на холодний камінь, відчуваючи глибокий, містичний зв'язок із цим місцем і тим, хто стояв за всім цим.

— Я повернуся... Обіцяю. Дякую тобі, — твердо вимовила вона.

Марта розвернулася і швидко пішла геть, поспішаючи до села, до вмираючої Даринки. Зробивши кілька десятків кроків, вона на мить зупинилася й озирнулася назад, туди, де щойно сталося диво.

Галявини не було.

Підніжжя янгола, як і весь простір навколо, вкривала ідеально рівна, незаймана ковдра снігу. Жодної чорної землі. Жодної зеленої травинки. Жодного сліду. Наче нічого й не було, окрім морозної ночі та старих руїн.

Марта міцніше стиснула в руці мішечок, який усе ще випромінював живе, рятівне тепло, і побігла вниз.