Розділ 12

Хата Орисі зустріла її задухою, запахом палених дров і густим, липким страхом.

Даринка горіла. Маленьке тільце металося на вузькому ліжку, скидаючи з себе ковдру. Дівчинка дихала важко, з хрипом, і безтямно марила, шепочучи щось своїми сухими, потрісканими до крові губами. Місцеві порошки та сиропи не діяли — температура не падала ні на градус. До найближчого райцентру було тридцять кілометрів суцільних снігових заметів, до великого міста — ще далі. Жодна машина, жодна швидка не прорветься крізь цю білу стіну посеред глибокої ночі.

Орися, давлячись глухими риданнями, намагалася напоїти доньку гарячим трав'яним чаєм з малиновим варенням, який принесла Марта. Але дитина лише стогнала, стискаючи зуби. Лихоманка безжально пожирала її зсередини.

Марта стояла в кутку кімнати, відчуваючи, як її накриває абсолютне, чорне безсилля. Вона дивилася, як згасає єдина світла душа, яка її щиро любила, і не могла вдіяти абсолютно нічого. Смерть стояла просто тут, у цій тісній кімнатці, і сміялася з їхніх трав'яних чаїв.

Не витримавши цього відчуття власної нікчемності, Марта рвучко розвернулася і вискочила на двір.

Мороз вдарив навідмаш, перехоплюючи подих. Тієї ночі температура впала, здається, нижче тридцяти градусів. Повітря було настільки крижаним, що обпікало легені, наче бите скло. Гарячі сльози відчаю, що бризнули з очей Марти, миттєво, ще на щоках, перетворилися на кригу. Вони боляче дряпали шкіру і сковували вії, але вона навіть не намагалася їх витерти.

Вона стояла на засніженому подвір'ї, і її погляд — ніби керований невидимим магнітом — знову піднявся вгору.

Туди, де над чорним лісом та принишклим селом височіли руїни князівського маєтку.

Глибока ніч і лютий мороз стерли всі межі реальності. Каміння на узвишші не виглядало мертвим. Воно дихало. Воно пульсувало під холодним світлом місяця якоюсь прадавньою, колосальною силою, і Марта фізично не могла відвести від нього погляду.

Її думки плуталися, перетворюючись на хаотичний, лихоманковий вир.

«Я божеволію... Це все сніг... Але ж вино вибухнуло... Він відкинув його... Руки свекрухи... Гаряча вода... Воно зігріло мене, воно не дало мені замерзнути... Якщо воно може руйнувати... Якщо воно таке сильне...»

Її тіло тремтіло — чи то від лютого холоду, чи то від дикого, неможливого усвідомлення, що зараз розривало її зсередини. Сила, яка пробудилася в дзеркалі, сила, яка охороняла її — чи мала вона владу над життям і смертю?

Марта зробила крок уперед, у глибокий сніг, не зводячи очей із темного Акрополя на горі. Вона більше не плакала. В її погляді, зверненому до руїн, з'явилася відчайдушна рішучість.

«Допоможи їй...» — беззвучно, всім своїм єством прокричала Марта в крижану темряву, звертаючись до Того, хто стояв за її спиною.

«Я не знаю, хто ти. Не знаю, чого ти хочеш і чому допомагаєш мені. Але якщо за це треба заплатити — я заплачу. Якщо треба щось зробити — я зроблю. Якщо тобі потрібна моя обіцянка — я її дам. Тільки не дай їй померти. Будь ласка...»

Вітер раптом стих. На секунду над Фіяловом запанувала така дзвінка, мертва тиша, що Марті здалося, ніби зупинився сам час.

І в цій тиші до неї долинув ледь вловимий, але неймовірно чіткий запах фіалок.

Морозне повітря раптом змінилося. Прямо посеред крижаної ночі Марті в обличчя дихнув дивний, неможливий вітер. Він приніс із собою запах фіалок, але тепер цей аромат був кришталево чистим, наче повітря після грози — запах свіжого, наелектризованого озону. А під ним, глибоким, густим фоном, пульсували вже знайомі ноти темних смол, гострого чорного перцю та теплого ладану.

Разом із цим ароматом прийшло фантомне, пульсуюче тепло.

Марта не роздумувала ні секунди. Вона різко розвернулася і, забувши про втому та глибокі замети, почала підійматися на високий пагорб, туди, до чорних руїн князівського маєтку.

Її ноги самі знаходили правильний шлях під снігом. З кожним кроком угору їй усе більше здавалося, що вона знає це місце. Не просто бачила на старих фотографіях, а відчувала його кожним нервом, ніби колись давно ходила цими самими стежками.

Коли вона дісталася вершини, ліс залишився позаду. Тут, на відкритому плато, снігу було напрочуд мало — його чи то здуло вітрами, чи то розтопило якесь внутрішнє тепло землі. Срібного світла великого, яскравого місяця та міріадів зірок вистачало, щоб розгледіти все до дрібниць.

Перед нею височіла самотня стіна. Вона стояла гордо і моторошно серед пустки. Навіть у темряві було видно, що колись вона була сліпучо-білою, вкритою витонченою ліпниною. Марта пройшла повз неї, не зупиняючись, наче точно знала свій маршрут.