Розділ 12

Марта влетіла до хати разом із клубами морозної пари. Не гаючи ні секунди, вона скинула засніжену шубку й кинулася до печі, де на чавунній плиті ледь кипів чайник.

Вона висипала вміст полотняного мішечка у велике керамічне горнятко. Трави були абсолютно зеленими, соковитими, різних химерних форм. Жодної з цих рослин Марта ніколи не бачила. Вони були їй невідомі, чужі. Такі не росли в їхніх лісах ні влітку, ні тим паче посеред лютої зими.

Щойно окріп торкнувся живого листя, хату наповнив неймовірний аромат. Він миттєво витіснив важкий, задушливий запах хвороби. Це був густий, солодкуватий дух дикого темного винограду, який химерно й прохолодно переплітався з гострою свіжістю м'яти.

Але найдивнішим було інше.

Прозора вода на очах почала змінювати колір. Від зелених стебел вона не стала жовтою чи трав'янисто-каламутною — напій стрімко забарвився в глибокий темно-рожевий колір. Він нагадував розбавлений рубін або ягідний сік.

«Як таке взагалі можливо?» — промайнуло в голові Марти.

(Магія не підкоряється законам цього світу. Вона підкоряється лише моєму прагненню захистити те, що тобі дороге.)

Проте вона миттєво відкинула всі питання. Тієї ночі закони природи більше не мали жодного значення.

Вона підійшла до ліжка. Орися підняла на неї втомлені, заплакані очі. Жінка перевела погляд з обличчя Марти на чашку, з якої підіймалася пахуча рожева пара.

— Ти була там? — тихо, з якимось глибоким забобонним трепетом запитала Орися.

Селяни добре знали, що височіє на пагорбі, і ніколи не ходили туди після заходу сонця.

— Так, — так само тихо відповіла Марта й простягнула їй чашку.

(Не зважай на їхній страх. Вони відчувають лише відгомін сили, яку я дарую тобі.)

Жінка більше нічого не запитала.

Головна напруга зараз ховалася не в словах, а в тому, як вони подивилися одна на одну. У цьому погляді було спільне усвідомлення таємниці, страху перед потойбічним і відчайдушне бажання врятувати дитину.

Орися прийняла це диво без вагань.

Вона взяла найменшу ложечку. Даринка майже не рухалася. Лихоманка була страшною — дитина горіла так, що шкіра здавалася напівпрозорою, майже мармуровою, а дихання стало уривчастим і поверхневим.

Мати тремтячими руками набрала трохи рідини й обережно, по краплині, почала вливати теплий рожевий чай між потрісканих сухих губ дівчинки.

— Лікаря з району я викликала ще як ти пішла... — глухо прошепотіла Орися, не відриваючи погляду від доньки. — Сказали, трактором дорогу чистять, пробиваються крізь сніг. Будуть десь за дві години...

Вона судомно вдихнула й додала страшні слова:

— ...якщо не буде пізно.

(Смерть не переступить цей поріг. Я відверну її за першим твоїм покликом. Любою ціною)

Марта втомлено сперлася на край важкого дерев'яного столу. Сил повертатися крізь нічну заметіль до маєтку більше не залишилося — кожна клітинка її тіла благала про спочинок. Вирішивши, що піде додому вже зранку, вона опустила голову на схрещені руки. Слухаючи тихий стукіт настінного годинника, заплющила очі й майже миттєво провалилася в глибокий, в'язкий сон.

(Відпочивай. Поки ти спиш, жоден морок не наважиться доторкнутися до тебе.)