Розділ 11

Сніг під чоботами скрипів гучно і ритмічно, відмірюючи кожен її крок. Щойно Марта залишила позаду освітлене подвір'я маєтку, її одразу поглинула густа, холодна темрява зимового лісу.

Вона добре знала ці місця. Знала кожну стежку, що ховалася зараз під сніговими заметами. Десь зовсім неподалік, за чорним мереживом голих дерев, стояла покинута хатина лісника, а трохи далі — стара, промерзла хижка, де іноді зупинялися місцеві мисливці. Але ліс тягнувся набагато далі. Марта знала, що кілометрів за шість, у самісінькій непроглядній гущавині, колись жила баба Яся — місцева знахарка, яку дехто позаочі називав відьмою. Здається, стара вже давно померла, її хата згнила й провалилася під власною вагою, але пам'ять про неї досі відлякувала селян від глибокого лісу.

Марта йшла вперед, і цей шлях нестерпно, до дрібниць нагадував її вчорашній сон.

Той самий крижаний холод, та сама нескінченна чорна стежка. Головне правило виживання у нічному лісі вона засвоїла ще в дитинстві: треба дивитися лише вперед. Не вдивлятися вглиб хащі, не намагатися розгледіти, що ховається за стовбурами. Інакше уява зіграє злий жарт — і звичайні покручені гілки та вкриті снігом кущі миттєво перетворяться на хижих потвор, які тягнуть до тебе свої пазурі. Тому вона просто йшла, зосередившись на своєму диханні та ритмі кроків.

Її життя за останні кілька днів стало надто дивним. Незрозумілим. Жінка міцніше перехопила торбу з молоком і травами, відчуваючи, як мороз щипає щоки.

«Я божеволію...» — спокійно подумала Марта.

Але в цій думці більше не було паніки. Це божевілля не шкодило їй. Навпаки, воно стало її щитом. Воно руйнувало все, що намагалося завдати їй болю: знищило вино, відкинуло від неї слизького Михайла, обпалило руку свекрухи і навіть перетворило норовливого коня на її захисника.

Та було й інше...

Вона згадала те неймовірне відчуття в напівтемному коридорі. Привид? Міраж? Ні, це було щось абсолютно реальне. Хтось чи щось стояло просто за її спиною. Високе, могутнє і безмежно тепле.

І той голос у її голові... Тоді, уві сні, він здався їй жорстким наказом. Але зараз, крокуючи крізь нічний холод, Марта зрозуміла його справжню суть. Це був не наказ. Він не примушував її. У цьому низькому чоловічому голосі були абсолютний спокій і повага до її волі. Він ніби просто казав: «Не бійся. Роби свій вибір, а я буду поруч». Вона крокувала темним лісом і не могла зрозуміти своїх думок. Вони не лякали, більше бентежили і заставляли думати про щось неможливе.

Крок за кроком.

Вдих за вдихом.

Морозне повітря пахло смолою, старою корою та далеким, ледь вловимим ароматом диму. Марта не озиралася назад. Вона дедалі глибше занурювалася в темний, сплячий ліс, відчуваючи, як з кожним кроком страх остаточно покидає її тіло, залишаючи замість себе крижану впевненість.

Дерева несподівано розступилися, випускаючи її зі своїх чорних обіймів. Марта зупинилася на краю лісу. Морозний вітер одразу вдарив в обличчя, розвіваючи шаль.

Унизу, в засніженій чаші долини, тьмяними жовтими вогниками дихало село. Фіялів.

Саме зараз, дивлячись на ці засипані снігом дахи, Марта раптом усвідомила дивний збіг. Фіялів маленьке село де вона народилася та жила все життя. Фіалки. Колір тих хижих очей уві сні і той самий чистий, крижаний аромат, яким тепер пахло її власне волосся і який вона відчувала в коридорах маєтку. Це більше не здавалося випадковістю.

Але погляд Марти прикувало інше.

На високому, крутому узвишші над селом бовванів величезний засніжений пагорб. Те, що колись було грандіозним маєтком.

Колись у дитинстві, ще до пожежі, бабуся показувала їй старі, пожовклі від часу фотографії. На них був зображений неймовірно красивий, величний палац із високими колонами, стрілчастими вікнами та кованими воротами. Його знищили дуже давно — чи то під час Першої світової війни, чи ще раніше, у часи кривавих повстань.

Тепер там височіло лише кілька вцілілих кам'яних руїн. Темні, химерні уламки товстих стін та засипані снігом деталі ліпнини — те важке каміння, яке місцеві селяни не змогли або побоялися розтягти на власні погреби та фундаменти.

Це виглядало як своєрідний місцевий Акрополь. Мертвий, але нескорений кістяк колишнього князівського маєтку, який навіть у стані руїни продовжував домінувати над усім Фіяловом.

Марта довго дивилася на ці чорні камені під срібним світлом місяця. У її грудях знову ворухнулося те дивне, глибоке відчуття правильності й сили. 

Але зараз було не до розгадок старих таємниць.

Марта глибоко вдихнула морозне повітря. Минуле, хай яким би величним чи страшним воно не було, могло почекати. Унизу, в одній із тих маленьких хатинок, на неї чекала жива дитина, якій потрібна була допомога.

Вона рішуче відвела погляд від стародавніх руїн, перехопила зручніше торбу з молоком і травами та почала швидко спускатися вузькою, заметеною стежкою вниз до села, прямуючи до хати Орисі.