Розділ 10

Вечір опустився на будинок густою, задушливою ковдрою. За вечерею панувала важка, гнітюча тиша. Михайло майже не говорив, але його  погляд постійно повзав по Марті, залишаючи по собі липке, нудотне відчуття тривоги.
​

— Я тут привіз вино... дещо особливе, — раптом порушив мовчанку Михайло. Він підвівся, важко спираючись на стіл, і підійшов із темною пляшкою до свекрухи. — Альбіно Петрівно?

​— А, дякую, Михайле. Ти ж знаєш, я вино не п'ю, — сухо відрізала жінка, навіть не піднявши очей.

​— А я лише віскі, — хрипко засміявся Ігор, салютуючи брату своїм стаканом із бурштиновою рідиною.

​— Марто? — Михайло навіть не запитував.

​Не чекаючи її згоди, він навис над нею. Темно-червона, густа рідина важко лилася в кришталевий келих. «Як кров», — відсторонено подумала Марта, спостерігаючи за тим, як вино заповнює скло.

​Михайло повільно рушив назад до свого місця. В одній руці він тримав склянку з віскі, а в іншій — міцно стискав за горлечко ледь почату, важку пляшку з товстого зеленого скла. Він грузно опустився на стілець навпроти, не зводячи з Марти хижого, темного погляду.

​— Марто? Вип'ємо? — його голос прозвучав тихо, але від цієї солодкавої інтонації Марті стало по-справжньому моторошно.

​І тоді простір вибухнув.

​Оглушливий, гострий дзенькіт розірвав тишу їдальні. Бокал із вином, що стояв за кілька сантиметрів від руки Марти, і масивна пляшка в руці Михайла розлетілися на сотні скалок абсолютно одночасно.

Михайло дико заревів. Він відскочив від столу, перекинувши свій стілець. Його права рука, що секунду тому стискала пляшку, тепер перетворилася на криваве місиво. Глибокі порізи миттєво розкрилися, в порваній шкірі та м'ясі застрягли великі, небезпечні уламки товстого скла. Густа  кров змішалася із залишками вина, заливаючи його пальці і капаючи на паркет.

​Ігор зірвався з місця, щось кричучи. Альбіна Петрівна з жахом верескнула, притискаючись до спинки свого стільця. Кімната миттєво наповнилася хаосом, криками та запахом металу.

​Але Марта навіть не здригнулася.

​Вона сиділа абсолютно нерухомо. Жодна скалка від її бокала не зачепила її шкіри — вибухова хвиля ніби обігнула її, розлетівшись у протилежні боки. Її погляд був мертво прикутий до столу.

​На ідеально білій, накрохмаленій скатертині швидко розповзалася велика, яскрава червона пляма.

Вино вбиралося в тканину, виглядаючи страшніше за кров.
​

​«Що було в цьому вині?» — повільно подумала Марта, не відводячи погляду від кривавої плями. Її дихання стало глибоким і рівним, поки крики чоловіків лунали десь на далекій периферії її свідомості.

Марта мовчки підвелася з-за столу, залишаючи за спиною крики Ігоря, який намагався затиснути рану

Михайла рушником, і панічне голосіння свекрухи. Вона вийшла в коридор, підняла важку слухавку старого телефону і набрала номер.

​— Знову? — голос втомленого лікаря на тому кінці дроту звучав роздратовано. — Що у вас там ще трапилося?

— Гість порізався склом, — рівним, абсолютно позбавленим емоцій голосом відповіла Марта і, не чекаючи зайвих питань, поклала слухавку.

​Вона зробила кілька кроків геть від апарата, як раптом телефон різко задзвонив знову.
​Марта зупинилася. На мить у її голові промайнула думка не відповідати, але рука сама потягнулася до слухавки.

​— Вітаю, пані Марто... — пролунав тихий, стривожений жіночий голос. Це була Орися, жінка з найближчого села. — Вибачте, що так пізно... У вас є трохи молока і малинового варення? Даринка щось просить, а вона знову хворіє, жар піднявся...

​Даринка. Серце Марти миттєво стиснулося від щемливого тепла, витісняючи холодну байдужість, з якою вона щойно дивилася на кров у їдальні. Даринка була крихітною чотирирічною дівчинкою з великими світлими очима, яка обожнювала Марту. Дитина часто хворіла. Лікарі лише розводили руками, мовляв, поганий, слабкий імунітет, нічого не вдієш, треба перерости. Але Марта завжди відчувала до цієї дівчинки особливу, глибоку прив'язаність.

​— Ох... — голос Марти миттєво змінився, ставши м'яким і турботливим. — Я зараз принесу молоко. У нас ще є цілющі трави для чаю, я теж їх візьму. Чекайте.

​Вона швидко пішла на кухню, ігноруючи хаос у сусідній кімнаті. Знайшла банку густого малинового варення, налила в бідончик свіжого молока, дістала з полотняних мішечків сушені трави.

​У голові вона вже прокладала маршрут. До села майже три кілометри шляху відкритою дорогою. Тільки б її не замело снігом остаточно. Можна було піти лісом — так набагато коротше, кілометри півтора, — але коли випало стільки снігу, ліс перетворювався на небезпечну, непрохідну пастку. Проте зволікати було не можна.

​Марта склала все у зручну торбу і вийшла в коридор, де Ігор якраз допомагав блідому Михайлу дійти до дивана.

​— Я йду до Орисі і Даринки. В село, — голосно й чітко промовила вона.
​Ігор різко обернувся, його обличчя перекосилося від люті й нерозуміння:

— Ти здуріла?! Куди ти підеш на ніч дивлячись?! Тут людина стікає кров'ю!

​Але Марта навіть не глянула в його бік. Не чекаючи більше жодного слова чи дозволу, вона відвернулася, накинула на плечі щільну теплу шаль, одягла свою важку зимову шубку і рішуче відчинила вхідні двері.

​Морозне нічне повітря вдарило в обличчя, але вона не відчула холоду. Вона зробила крок у темряву, і масивні двері старого будинку глухо зачинилися за нею, відрізаючи її від їхнього болю та страху. На неї чекала дорога крізь сніг.