Розділ 9

Вона рушила сходами донизу. Будинок чекав. Потрібно було розпалювати плиту, готувати сніданок і, найгірше, — зустрічати слизького гостя Михайла. Навіть якщо від однієї думки про його масні погляди до горла підкочувала нудота…

Михайло приїхав ще до полудня, і будинок миттєво наповнився його гучним, безцеремонним сміхом.

Марта намагалася уникати його, ховаючись за кухонними справами, але уникнути зіткнення в цих стінах було неможливо. Вона якраз вийшла в напівтемний коридор, щоб дістати з комори банки із соліннями, коли шлях їй перегородила важка чоловіча фігура.

Михайло стояв занадто близько. Його масні, колючі очі швидко пробіглися по її обличчю, помітивши і рівний колір шкіри, і густе волосся, яке вона так ретельно намагалася сховати.

— А ти розквітла, Мартусю... — його голос був липким, просякнутим вульгарним натяком.

Він не став чекати її відповіді.

Усе сталося надто різко.

Михайло зробив крок уперед, навалившись на неї всім своїм масивним тілом і притиснувши до холодної стіни коридору. Марта задихнулася від різкого запаху старого тютюну та чоловічого поту. Одна його груба рука жорстко стиснула її за талію, а інша безсоромно, різко ковзнула по її тілу. Він нахилився, намагаючись впитися в неї вологими губами в огидному поцілунку.

Хвиля нудоти й тваринної паніки вдарила Марті в голову.

— Пусти!

Вона рвучко підняла руки, впершись долонями в його груди, намагаючись відштовхнути від себе цю огидну масу.

І саме в цю секунду простір за її спиною ущільнився.

Вона абсолютно чітко відчула, як хтось високий і неймовірно сильний став просто позаду неї. Його присутність була настільки реальною, що Марта відчула фантомне тепло на своїй спині.

— Не бійся.

Тихий і спокійний голос прозвучав у її голові.

Не наказ. Знайомий голос.

Цей Хтось наче накрив її тремтячі руки своїми невидимими долонями.

І вони штовхнули Михайла разом.

Сила цього удару була нелюдською.

Це був не просто поштовх зляканої жінки. Михайла відкинуло так, ніби в його грудну клітку на повній швидкості врізався чавунний таран. Його важке тіло пролетіло кілька метрів коридором. Він з оглушливим гуркотом впечатався спиною у важкі дубові двері навпроти, жалібно крякнув, хапаючи ротом повітря, і важко сповз по стіні на підлогу.

В його очах, щойно сповнених хтивості, тепер плескався абсолютно тваринний, нерозумний жах. Він дивився на Марту так, ніби перед ним стояла сама смерть.

Марта застигла, важко дихаючи. Вона опустила погляд на власні долоні, які все ще ледь тремтіли після удару.

Але замість очікуваної паніки її накрило дещо зовсім інше.

Страху перед Тим, хто стояв за її спиною, не було взагалі.

Навпаки, ця могутня, невидима присутність відчувалася напрочуд знайомою, спокійною і... правильною.

Вона не тиснула. Вона оберігала. Ніби цей союз існував завжди, а цей захист належав їй по праву.

Марта різко обернулася, майже впевнена, що зараз зустрінеться поглядом зі своїм рятівником.

Але в напівтемряві коридору не було нікого.

Лише густі тіні старого будинку та ледь вловимий прохолодний аромат фіалок.

Вона мовчки повернулася до Михайла.

Жінка дивилася на нього, розпластаного на підлозі, і в її очах більше не було ні краплі колишньої покірності.

Лише холодний, безжальний спокій.