Розділ 9

Вона добре знала ці місця. Знала кожну стежку, що ховалася тепер під сніговими заметами. Десь зовсім неподалік, за чорним мереживом голих дерев, стояла покинута хатина лісника, а трохи далі — стара, промерзла хижка, де іноді зупинялися місцеві мисливці. Але ліс тягнувся набагато далі. Марта знала, що кілометрів за шість, у самісінькій непроглядній гущавині, колись жила баба Яся — місцева знахарка, яку дехто позаочі називав відьмою. Здається, стара вже давно померла, її хата згнила й провалилася під власною вагою, але пам'ять про неї досі відлякувала селян від глибокого лісу.

Марта йшла вперед, і цей шлях нестерпно, до найменших дрібниць, нагадував її вчорашній сон.

Той самий крижаний холод, та сама нескінченна чорна стежка. Головне правило виживання в нічному лісі вона засвоїла ще в дитинстві: треба дивитися лише вперед. Не вдивлятися в глиб хащі, не намагатися розгледіти, що ховається за стовбурами. Інакше уява зіграє злий жарт — і звичайні покручені гілки та вкриті снігом кущі миттєво перетворяться на хижих потвор, які тягнуть до тебе свої пазурі. Тому вона просто йшла, зосередившись на своєму диханні та ритмі кроків.

(Твоя сила — у твоєму спокої. Я бережу кожен твій крок.)

Її життя за останні кілька днів стало надто дивним. Незрозумілим. Жінка міцніше перехопила торбу з молоком і травами, відчуваючи, як мороз щипає щоки.

«Я божеволію...» — спокійно подумала Марта.

Але в цій думці більше не було паніки. Це божевілля не шкодило їй. Навпаки, воно стало її щитом. Воно руйнувало все, що намагалося завдати їй болю: знищило вино, відкинуло від неї слизького Михайла, обпалило руку свекрухи й навіть перетворило норовливого коня на її захисника.

Та було й інше...

Вона згадала те неймовірне відчуття в напівтемному коридорі. Привид? Мара? Ні, це було щось абсолютно реальне. Хтось чи щось стояло просто за її спиною. Високе, могутнє й безмежно тепле.

І той голос у її голові... Тоді, уві сні, він здався їй жорстким наказом. Але зараз, крокуючи крізь нічний холод, Марта зрозуміла його справжню суть. Це був не наказ. Він не примушував її й не тиснув. У цьому низькому чоловічому голосі були абсолютний спокій і повага до її волі. Він ніби просто казав: «Не бійся. Роби свій вибір, а я буду поруч».

(І я завжди буду поруч. Будь-який твій шлях стане моїм.)

Крок за кроком. Вдих за вдихом.

Морозне повітря пахло смолою, старою корою та далеким, ледь вловимим ароматом диму. Марта не озиралася назад. Вона дедалі глибше занурювалася в темний, сплячий ліс, відчуваючи, як із кожним кроком страх остаточно покидає її тіло, залишаючи замість себе крижану впевненість.

(Ти йдеш правильним шляхом. Я прокладу його для тебе крізь будь-який морок. Куди б ти не пішла, я знайду цей шлях.)

Дерева несподівано розступилися, випускаючи її зі своїх чорних обіймів. Марта зупинилася на краю лісу. Морозний вітер одразу вдарив їй в обличчя, розвіваючи шаль.

Унизу, у засніженій чаші долини, тьмяними жовтими вогниками дихало село. Фіялів.

Саме зараз, дивлячись на ці засипані снігом дахи, Марта раптом усвідомила дивний збіг. Фіялів. Фіалки. Колір тих хижих очей уві сні й той самий чистий, крижаний аромат, яким тепер пахло її власне волосся і який вона відчувала в коридорах маєтку. Це більше не здавалося випадковістю.

(Нічого у твоєму житті не було випадковістю. Твої дороги завжди вели тебе сюди. Додому.)

Але погляд Марти прикувало інше.

На високому, крутому узвишші над селом бовванів величезний засніжений пагорб. Те, що колись було грандіозним маєтком.

Колись у дитинстві, ще до пожежі, бабуся показувала їй старі, пожовклі від часу фотографії. На них був зображений неймовірно красивий, величний палац із високими колонами, стрілчастими вікнами та кованими воротами. Його знищили дуже давно — чи то під час Першої світової війни, чи ще раніше, за часів кривавих повстань.

Тепер там височіло лише кілька вцілілих кам'яних руїн. Темні, химерні уламки товстих стін та засипані снігом деталі ліпнини — те важке каміння, яке місцеві селяни не змогли або побоялися розтягти на власні погреби й фундаменти.

Це виглядало як своєрідний місцевий Акрополь. Мертвий, але нескорений кістяк колишнього князівського маєтку, який навіть у стані руїни продовжував домінувати над усім Фіяловом.

Марта довго дивилася на ці чорні камені під срібним світлом місяця. У її грудях знову ворухнулося те дивне, глибоке відчуття правильності й сили. Ніби ті руїни вітали її. Ніби дзеркало, що вціліло під час її власної пожежі, було якось пов'язане з цим давнім, зруйнованим князівським родом.

(Вони пам'ятають нас...)