Розділ 8

Вона швидко пішла на кухню, ігноруючи хаос у сусідній кімнаті. Знайшла банку густого малинового варення, налила в бідончик свіжого молока, дістала з полотняних мішечків сушені трави.

(Твоя милосердна душа не знає спокою... Але я йду поруч.)

У голові вона вже прокладала маршрут. До села — майже три кілометри відкритою дорогою. Тільки б її остаточно не замело снігом. Можна було піти лісом — так набагато ближче, трохи більше кілометра, — але після таких снігопадів ліс перетворювався на небезпечну, майже непрохідну пастку. Проте зволікати було не можна.

Марта склала все до зручної торби й вийшла в коридор, де Ігор саме допомагав блідому Михайлові дійти до дивана.

— Я йду до Орисі й Даринки. У село, — голосно й чітко промовила вона.

Ігор різко обернувся, його обличчя перекосилося від люті й нерозуміння.

— Ти здуріла?! Куди ти підеш на ніч дивлячись?! Тут людина стікає кров'ю!

(Пусті слова нікчеми. Не слухай його.)

Але Марта навіть не глянула в його бік. Не чекаючи більше жодного слова чи дозволу, вона відвернулася, накинула на плечі щільну теплу шаль, одягла важку зимову шубку й рішуче відчинила вхідні двері.

Морозне нічне повітря вдарило в обличчя, але вона майже не відчула холоду. Вона зробила крок у темряву, і масивні двері старого будинку глухо зачинилися за нею, відрізаючи її від їхнього болю, страху й криків.

(Ось так, моя люба... Залиш їх у їхньому власному пеклі.)

На неї чекала дорога крізь сніг.

Сніг під чоботами скрипів гучно й ритмічно, відмірюючи кожен її крок. Щойно Марта залишила позаду освітлене подвір'я маєтку, її одразу поглинула густа, холодна темрява зимового лісу.