Розділ 8

Повітря за її спиною ніби стало густішим. По шкірі між лопатками пробігли мурашки — вона абсолютно чітко, на фізичному рівні відчула на собі погляд. Він був важким, пильним і неймовірно близьким. Хтось стояв просто за її спиною і невідривно дивився на неї з темряви задзеркалля.

Вона перестала дихати. Простояла так цілу хвилину, прислухаючись до власного шаленого серцебиття та густої тиші кімнати. А потім, зібравши всю волю в кулак, повільно обернулася.

Нічого.

З потьмянілої амальгами на неї дивилося лише її власне відображення — жінка з вологим темним волоссям. Більше нікого. Але невидима напруга все ще вібрувала в повітрі. Марта ще з хвилину мовчки вдивлялася в дзеркало, намагаючись розгледіти хоч тінь, хоч найменший рух у глибині кімнати за своїм плечем. Але поверхня залишалася незворушною.

Зрештою, вона мовчки відвернулася і попрямувала до ліжка.

Щойно вона відкинула ковдру й лягла, її огорнуло глибоке, живе тепло. Постіль знову була дбайливо зігрітою, ніби хтось щойно звільнив для неї місце, залишивши свої обійми.

Цього разу це її навіть не здивувало.

Це перестало її лякати.

Вона просто згорнулася клубочком, дозволяючи цьому химерному, невидимому захисту повністю огорнути себе.

Марта заплющила очі й миттєво провалилася в глибокий, чорний і спокійний сон.

Цієї ночі більше не було ні голосів, ні хижих очей, ні моторошних видінь — лише абсолютна, безпечна тиша.

Ранок почався не з різкого, пронизливого холоду, а з м'якого пробудження.

Марта розплющила очі, і перше, що відчула, — аромат. Він був напрочуд дивним, кришталево чистим. Запах фіалок. Її розсипане по подушці волосся пахло так, ніби вона щойно спала посеред свіжого, вологого весняного саду. Вона завжди обожнювала фіалки, але звідки цей аромат міг узятися тут, у кімнаті, що роками вбирала в себе лише запах старого дерева і зимового тліну?

Вона піднесла до обличчя долоні й затамувала подих. Ще вчора її руки були червоними, грубими, з мікротріщинами від морозу та крижаної води, вони нестерпно пекли й свербіли. Тепер шкіра була рівного, здорового рожевого відтінку. Пальці стали м'якими й ніжними. Жодного сліду від учорашніх ран чи багаторічної важкої праці. Це було не просто дивно — це лякало своєю неможливістю.

Марта глибоко вдихнула і солодко потягнулася в ліжку. Тіло наповнювало приємне, живе тепло. Вперше за стільки років вона почувалася по-справжньому відпочилою, повною сил, ніби всю ніч її живило якесь невидиме, потужне джерело.

Проте сувора реальність швидко нагадала про себе. Вона рвучко підвелася, відкинувши ковдру. Потрібно було поспішати. Вона звичними, жорсткими рухами стягнула своє розкішне, блискуче волосся в тугу, непримітну зачіску, намагаючись сховати цю нову життєву силу під маскою звичайної сірої служниці.

Перед тим як відчинити двері, Марта зупинилася перед великим старовинним дзеркалом.

Знову накотилося це дивне, густе відчуття.

Вона застигла, зустрівшись поглядом із власним відображенням.

Жінка в дзеркалі дивилася на неї спокійно і пильно.

Марта не відводила погляду добрих пів хвилини, вдивляючись у темряву власних зіниць.

Між нею та відображенням ніби відбувалася безмовна розмова. Мовчазна угода, деталей якої вона ще не до кінця розуміла, але вже прийняла.

Зрештою, вона кліпнула, розриваючи цей зоровий контакт, і різко відвернулася.