Розділ 7

Вона швидко одяглась і рушила сходами донизу. Будинок чекав. Потрібно було розпалювати плиту, готувати сніданок і, найгірше, — зустрічати слизького гостя Михайла. Навіть від самої думки про його масні погляди до горла підкочувала нудота…

(Не бійся. Будь ласка.)

Михайло приїхав ще до полудня, і будинок миттєво наповнився його гучним, безцеремонним сміхом.

Марта намагалася уникати його, ховаючись за кухонними справами, але уникнути зіткнення в цих стінах було неможливо. Вона якраз вийшла в напівтемний коридор, щоб дістати з комори банки із соліннями, коли шлях їй перегородила важка чоловіча постать.

Михайло стояв занадто близько. Його масні, колючі очі швидко пробіглися по її обличчю, помітивши й рівний колір шкіри, і густе волосся, яке вона так ретельно намагалася сховати.

— А ти розквітла, Мартусю... — його голос був липким, просякнутим вульгарним натяком.

Він не став чекати її відповіді. Усе сталося надто різко.

Михайло зробив крок уперед, навалившись на неї всім своїм масивним тілом й притиснувши до холодної стіни коридору. Марта задихнулася від різкого запаху старого тютюну й чоловічого поту. Одна його груба рука жорстко стиснула її за талію, а інша безсоромно, різко ковзнула по її тілу. Він нахилився, намагаючись упитися в неї вологими губами в огидному поцілунку.

Хвиля нудоти й тваринної паніки вдарила Марті в голову.

— Пусти!

Вона рвучко підняла руки, впершись долонями в його груди, намагаючись відштовхнути від себе цю огидну масу.

І саме в цю секунду простір за її спиною ущільнився.

Вона абсолютно чітко відчула, як хтось високий і неймовірно сильний став просто позаду неї. Його присутність була настільки реальною, що Марта відчула фантомне тепло на своїй спині.

— Не бійся.

Тихий і спокійний голос прозвучав у її голові. Не наказ.Знайомий голос.

Цей Хтось наче накрив її тремтячі руки своїми невидимими долонями.

( Довірся мені)

І вони штовхнули Михайла разом.

Сила цього удару була нелюдською.

Михайла відкинуло так, ніби в його грудну клітку на повній швидкості врізався чавунний таран. Його важке тіло пролетіло кілька метрів коридором. Він з оглушливим гуркотом впечатався спиною у важкі дубові двері навпроти, жалібно крякнув, хапаючи ротом повітря, і важко сповз по стіні на підлогу.

Марта застигла, важко дихаючи. Вона опустила погляд на власні долоні, які все ще ледь тремтіли після удару.

Але замість очікуваної паніки її накрило дещо зовсім інше. Страху перед Тим, хто стояв за її спиною, не було взагалі. Марта різко обернулася, майже впевнена, що зараз зустрінеться поглядом зі своїм рятівником. Але в напівтемряві коридору не було нікого.

Лише густі тіні старого будинку та ледь вловимий прохолодний аромат фіалок.

Вона мовчки повернулася до Михайла.

Жінка дивилася на нього, розпластаного на підлозі, і в її очах більше не було ні краплі жалю, лише холодний, безжальний спокій.

Вечір опустився на будинок, як важка, задушлива ковдра. За столом панувала гнітюча тиша. Михайло майже не говорив, але його погляд постійно повзав по Марті, залишаючи липке, нудотне відчуття.

— Я тут привіз вино... дещо особливе, — раптом порушив мовчанку Михайло. Він підвівся й підійшов до свекрухи, тримаючи в одній руці темну пляшку, а в іншій — склянку з віскі. — Альбіно Петрівно?

— Дякую, Михайле. Ти ж знаєш, я вина не п'ю, — сухо відрізала свекруха, навіть не піднявши очей.

— А я — лише віскі, — хрипко засміявся Ігор, піднімаючи склянку.

— Марто? — Михайло навіть не запитував.

Не чекаючи відповіді, він нахилився над нею, важко ллючи темно-червоний струмінь у кришталевий келих.

«Як кров», — подумала Марта.

Він повільно повернувся на своє місце, не зводячи з неї темного, хижого погляду.

— Марто? Вип'ємо? — його голос був тихим, але від цієї солодкої інтонації Марті стало по-справжньому моторошно.

(Ти не вона. Я більше не дозволю історії повторитися.)

І тоді простір вибухнув.

Оглушливий дзенькіт розірвав тишу. Келих із вином, що стояв біля руки Марти, і масивна пляшка в руці Михайла розлетілися на шматки одночасно.

Михайло дико заревів. Він відскочив, перекинувши стілець. Його права рука перетворилася на криваве місиво: глибокі порізи, уламки зеленого скла, вино й кров крапали на паркет.

Ігор кинувся до брата з вигуками, свекруха верескнула. Кімната наповнилася хаосом і запахом металу.

Але Марта навіть не здригнулася.

Вона сиділа абсолютно нерухомо. Жодна скалка не зачепила її. Вино на білій скатертині розтікалося широкою червоною плямою — великою, яскравою, страшнішою за кров.

«Що було в цьому вині?» — думка була холодною й рівною.

Вона мовчки підвелася, залишивши за спиною крики й панічні голоси. Вийшла в коридор, взяла слухавку старого телефону й набрала номер.

— Знову? — голос лікаря звучав роздратовано.

— Гість порізався склом, — рівно відповіла Марта й поклала слухавку.

Телефон одразу задзвонив знову.

Марта зупинилася. Рука сама потягнулася до слухавки.

— Вітаю, пані Марто… — пролунав тривожний жіночий голос. — Вибачте, що так пізно. У вас є трохи молока й малинового варення? Даринка знову хворіє...

Даринка.

Серце Марти миттєво стиснулося.

(Я вже одного разу запізнився. З тобою цього не станеться.)

— Ох… — її голос потеплішав. — Я зараз принесу. І трави для чаю візьму. Чекайте.