Розділ 7

За важкими дубовими дверима, панував абсолютний спокій. До її спальні прилягала стара ванна кімната. Марта давно звикла митися в холодній воді — гріти балії на плиті й носити їх нагору було надто важко, а старий бойлер давно зламався, і Ігор постійно "забував" його полагодити.

Вона втомлено стягнула з себе одяг. Думки в голові плуталися. Марта точно знала, що чай був холодним. Нормальним. Тим самим, який вона спокійно пила сама. Те, що сталося внизу, суперечило законам фізики, але ідеально вписувалося в нову, моторошну логіку цього будинку.

Жінка підійшла до пожовклої від часу чавунної ванни на левиних лапах і звично відкрутила кран, готуючись до крижаного струменя.

Поки вона розплітала свою тугу косу, вивільняючи важке темне волосся, краєм ока помітила рух. Над ванною підіймалася густа біла пара.

Марта завмерла.

Вона обережно, кінчиками пальців, торкнулася води. Гаряча. Не просто літня, а ідеально, обпікаюче приємна.

Вона швидко спробувала покрутити вентилі, подумавши на мить, що Ігор нарешті полагодив опалення, але труби залишалися холодними. Гарячою була лише сама вода, що лилася з крана.

Марта закрила зливний отвір важкою гумовою пробкою. Коли ванна наповнилася, вона повільно, затамувавши подих, занурилася у воду.

Це було не просто тепло. Вода огортала її тіло наче шовк, ніби чиїсь ніжні, невидимі долоні обережно змивали з неї бруд, втому, багаторічне приниження та крижаний холод цього безкінечного дня. Вода заспокоювала розтягнуті м'язи, проникала в саму душу, даруючи відчуття абсолютної захищеності.

— Ох... — мимоволі зірвалося з її губ протяжне, глибоке зітхання полегшення.

Вона відкинула голову на прохолодний емальований бортик ванни й заплющила очі. Густа пара наповнювала кімнату ароматом, в якому знову ледь вловимо змішалися нотки темних смол, чорного перцю та ладану.

— Дякую... — ледь чутно прошепотіла Марта у вологу тишу.

Вона не знала, кому саме чи чому вона дякує — будинку, демону, химерним тіням чи тому низькому владному голосу зі свого сну.

Але вона точно знала одне. Вперше за всі ці роки вона не почувалася самотньою. Можливо, божевільною.

Нехай.

Вона знову опинилася майже в тому самому місці.

Моторошних різнокольорових очей більше не було. Під ногами, у непроглядній темряві, знову стелилася ледь помітна стежка, але тепер попереду шлях перепиняли густі, колючі кущі. Це було щось схоже на хижі ліани чи дику, переплетену шипшину, всіяну гострими шипами. Марта зробила крок, але її рух миттєво сповільнився — довга тканина сукні намертво зачепилася за колючки. Гілки вп'ялися в тканину, не даючи їй ступити й кроку.

— Пусти! — прогримів із темряви той самий низький, владний чоловічий голос.

Тієї ж миті шипасті ліани, наче живі змії, здригнулися. Підкоряючись цьому жорсткому наказу, вони слухняно відповзли в боки, звільняючи їй дорогу.

Вона рушила вперед.

Поступово стежка вивела її до якогось дивного, мертвого міста. По обидва боки височіли чорні, глухі будинки. Вони здавалися покинутими, але Марта шкірою відчувала — там, усередині, щось або хтось ховається.

Секундна думка змусила її сповільнити крок: в одному з темних вікон вона ніби помітила тьмяний, звабливий вогник.

Може, зайти туди?

— Ні! — знову відрізав голос. Рвучко й безапеляційно.

Вона не сперечалася. Просто повернула голову й пішла далі. Саме тоді прийшло дивне, в'язке відчуття усвідомлення.

Я знаю, що сплю і можу прокинутися будь-якої миті.

Але думки були нечіткими, занадто важкими, щоб вирватися з цього трансу.

Тому вона просто йшла далі порожньою вулицею.

Нікого. Жодного руху. Ні найменшого подуву вітру. Ні звуку. Лише високі, мовчазні фасади.

Раптом простір розітнув різкий порив вітру. Він приніс із собою чистий, крижаний аромат свіжості. Це було так, наче хтось махнув над нею величезним невидимим віялом або крилом гігантського птаха.

Марта судомно, з шумом втягнула повітря — і різко розплющила очі.

Вона сиділа у своїй ванні.

Серце гучно билося об ребра. Дихання збилося, але тіло було абсолютно розслабленим. Марта кліпнула, приходячи до тями, і з подивом зрозуміла, що вода, яка огортала її плечі, залишалася ідеально гарячою.

Ніби вона щойно набрала її. Хоча за вікном уже стояла глибока ніч.

«Скільки ж я спала?» — промайнуло в її голові, поки вона дивилася на густу білу пару, що все ще кружляла над водою.

Марта швидко вийшла з води, кутаючись у рушник. На її подив, крижаний холод, який завжди панував у цьому будинку, сюди не добрався. І у ванній, і в самій спальні стояло м'яке, затишне тепло, наче невидимий камін зігрівав кімнату спеціально для неї.

Вона зупинилася посеред спальні, перевдягаючись у нічну сорочку. Її спина була обернена до великого старовинного дзеркала.

І раптом Марта завмерла...