Розділ 6

Вона втомлено стягнула з себе одяг. Думки плуталися. Марта точно знала, що чай був холодним. Тим самим, який вона сама спокійно пила. Те, що сталося внизу, суперечило законам фізики, але ідеально вписувалося в нову, моторошну логіку цього будинку.

Жінка підійшла до пожовклої від часу чавунної ванни на левиних лапах і звично відкрутила кран, готуючись до крижаного струменя. І завмерла.

Над ванною підіймалася густа біла пара. Марта обережно, кінчиками пальців, торкнулася води.

Гаряча. Не просто тепла — ідеально, обпікаюче приємна.

Вона спробувала покрутити вентилі — труби залишалися холодними. Гарячою була лише сама вода, що лилася з крана. Як таке можливо?

Марта закрила зливний отвір важкою гумовою пробкою. Коли ванна наповнилася, вона повільно, затамувавши подих, занурилася у воду.

Це було не просто тепло. Вода огортала її тіло, ніби чиїсь ніжні, невидимі долоні обережно змивали бруд, втому й багаторічне приниження. Вона заспокоювала розтягнуті м'язи, проникала в саму душу, даруючи відчуття абсолютної захищеності.

(Я поверну тобі кожен день, який вони вкрали у тебе.)

— Ох… — мимоволі зірвалося з її губ глибоке зітхання полегшення.

Вона відкинула голову на емальований бортик ванни й заплющила очі. Густа пара наповнювала кімнату ароматом темних смол, чорного перцю та ладану. І десь глибоко в грудях розливалося давнє, майже забуте відчуття — ніби хтось давно знайомий накрив її ковдрою й тихо пообіцяв, що більше не дасть їй замерзнути.

— Дякую… — ледь чутно прошепотіла Марта у вологу тишу.

Вона не знала, кому дякує — будинку, тіням чи тому низькому владному голосу зі сну.

Але вперше за всі ці роки не почувалася самотньою. Нехай навіть божевільною.

Нехай.

Вона не знала, скільки часу пролежала так — може, десять хвилин, може, годину. Пара давно перестала обпікати, вода м'яко трималася на межі приємно теплої, ніби сам будинок пильнував, щоб їй не стало холодно. Марта провела мокрою долонею по обличчю, змиваючи залишки туші, що розповзлася під очима, і вперше за багато днів відчула, як тіло важчає не від виснаження, а від справжнього розслаблення — те відчуття, коли м'язи нарешті відпускають.

Вона розплющила очі, подивилась на власні пальці, розпарені й трохи зморщені від води, і тихо всміхнулася — вперше за весь цей божевільний день без гіркоти в цій усмішці.

Час було виходити.

Марта неохоче піднялася з води, і прохолодне повітря кімнати одразу ж торкнулося мокрої шкіри, змушуючи здригнутися. Та не встигла вона озирнутися в пошуках рушника, як погляд упав на низенький ослінчик біля ванни — там, де хвилину тому точно нічого не було, тепер лежав пухнастий, ідеально білий рушник, ще теплий, наче щойно з сушарки.

Вона не стала питати як. Просто загорнулася в нього, відчуваючи, як м'яка тканина вбирає вологу, огортаючи плечі теплом.

Спати вона лягла майже одразу, ледь торкнувшись головою подушки — важкий, глибокий сон без жодного сновидіння, перший такий сон за багато місяців.

Ранок прийшов тихо, без будильника, без крику Ігоря знизу. Марта прокинулася сама, і перше, що відчула, — не було звичної ранкової важкості в тілі, того тупого болю, з яким вона зазвичай зустрічала кожен новий день.

Вона підійшла до дзеркала, все ще сонна, і завмерла.

Руки, які вчора були червоними й потрісканими від морозу, зараз виглядали гладкими, майже дитячими. Марта піднесла долоні ближче до обличчя, повертаючи то так, то сяк, не вірячи власним очам.

Волосся, зазвичай тьмяне й ламке, спадало на плечі з якимось непритаманним йому блиском, ніби щойно від перукаря. А на щоках — легкий, теплий рум'янець, якого не було там уже, здається, роками.

Вона нахилилася ближче до скла, вдивляючись у власне відображення, шукаючи звичну втому в очах — і не знаходила її.

— Що ти зі мною робиш... — прошепотіла вона в порожню кімнату, і не зрозуміло було, чи це прозвучало як запитання, чи як щось зовсім інше.