Розділ 4

Серце калатало так, ніби вона справді щойно бігла. Вона лежала у своєму ліжку, вкрита холодним потом. У кімнаті панували сірі, брудні сутінки ранку.

— Ти ще спиш, ледащо?! — голос свекрухи за дверима різав слух, наче ніж по склу.

Марта важко перевела подих і подивилася у вікно.

Там, за склом, продовжував падати густий, байдужий сніг.

І на мить їй здалося, що серед білих пластівців, там, у саду, мигнув ледь помітний фіолетовий вогник.

Марта підскочила з ліжка, відчуваючи, як від різкого руху паморочиться в голові. Пальці звично, на автоматі, знаходили ґудзики старого одягу, поки вона поспіхом натягувала його на себе. Проспала. Вона майже проспала, і в цьому будинку така помилка ніколи не минала безслідно.

Перед тим як вибігти з кімнати, вона кинула побіжний погляд у велике старовинне дзеркало — і різко завмерла, не донісши руку до обличчя.

Щось було категорично не так.

Попри перерваний нічний жах і хронічне недосипання, жінка у відображенні не виглядала змученою. Навпаки, шкіра втратила звичний хворобливо-сірий відтінок і здавалася відпочилою, ніби Марта проспала в глибокому спокої багато годин.

Але найбільше лякало волосся.

Воно більше не висіло тьмяними, неживими пасмами. Воно стало важчим, густішим і ледь помітно блищало, переливаючись здоровим, майже неприродним для неї темним шовком. Воно ніби живилося чимось іншим цієї ночі.

— Що за... — ледь чутно видихнула вона, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.

Охоплена раптовою, інстинктивною панікою, Марта схопила гребінець. Вона жорстко, майже до болю, зачесала це нове волосся назад, стягнувши його в максимально тугу, сувору косу.

Сховати.

Приборкати.

Зробити себе такою, як завжди — непомітною, зручною, звичайною.

Вона стрімголов кинулася в коридор, швидко перебираючи ногами по темних скрипучих сходах. Часу не було зовсім.

Спочатку — вибігти на крижаний мороз, рознести важкі відра та швидко дати їсти худобі, поки невдоволення свекрухи не переросло у відкриту злість.

А потім одразу до плити — розводити вогонь і готувати сніданок для родини, яка вже чекала.

Морозне повітря стайні вдарило в обличчя, щойно Марта прочинила важкі дерев'яні двері. Тут пахло сіном, вогкістю й густим теплом тварин.

Вона одразу попрямувала до останнього стійла, де стояв він — величезний вороний кінь. Ігор купив його нещодавно, спокусившись на розкішну статуру та блискучу, мов антрацит, шерсть, але так і не зміг об'їздити. Норовистий і дикий, кінь бив копитами й шкірив зуби на кожного, хто наближався з вуздечкою. На кожного, крім Марти. Їй він дозволяв торкатися своєї морди, завмираючи під її прохолодними руками, ніби відчував у ній таку саму полонену темряву.

Марта набрала повне відро вівса і зробила крок до стійла.

І раптом усе пішло шкереберть.

Вороний кінь різко шарпнувся назад, його вуха притиснулися до голови, а з ніздрів вирвався гучний, тривожний хрип. Він скосив на Марту чорне, блискуче око і раптово звівся на дибки. Його передні копита зависли в повітрі просто над нею.

Марта не встигла ні закричати, ні злякатися. Час ніби сповільнився. Вона інстинктивно заплющила очі, чекаючи на смертельний удар важкими копитами, який розтрощить їй грудну клітку.

Але удару не було.

Замість цього кінь із силою кинувся вперед і потужно штовхнув її своєю масивною грудиною. Це був не випадковий удар розлюченої тварини — це був цілеспрямований, жорсткий поштовх. Марта, наче лялька, відлетіла на кілька метрів назад і з розмаху впала в глибоку купу м'якого сіна.

І в ту саму мить, коли її спина торкнулася сіна, пролунав оглушливий, жахливий тріск.

Простір розірвався від гуркоту. Товста, згнила зсередини дубова балка разом із частиною даху обвалилася донизу з такою силою, що здригнулася підлога. Тонни старого дерева, цвяхів і черепиці рухнули рівно на те саме місце, де Марта стояла ще мить тому.

Повітря миттєво наповнилося густим, задушливим пилом.

Марта лежала в сіні, хапаючи ротом повітря, і не могла поворухнутися від шоку. Її серце билося десь у горлі. Вона повільно підняла погляд крізь сіру завісу пилюки.

Кінь стояв на місці. Він важко дихав, роздуваючи ніздрі, і невідривно дивився на неї. У його темних очах не було дикої паніки — лише якийсь моторошний, глибокий інтелект. Усвідомлення вдарило Марту сильніше за падіння: якби він хотів її вдарити, то зламав би їй кістки. У неї б зараз усе боліло. Але він просто прибрав її з дороги.

Він врятував її.

Вона ледь підвелася на ліктях, усе ще не вірячи своїм очам, коли двері стайні з гуркотом розчахнулися навстіж.

— Марто! — крізь хмару пилу влетів Ігор. Його обличчя було блідим, а в голосі звучала не так тривога, як злість. За ним, кутаючись у теплу шаль, поспішала Альбіна Петрівна, а слідом вбігли ще кілька найманих чоловіків із подвір'я.

Вони завмерли, оглядаючи масштаби руйнувань, провалений дах і жінку, що сиділа в сіні за крок від смерті.

Пил повільно осідав, кружляючи в блідих смугах ранкового світла, що пробивалися крізь діру в зруйнованому даху.

Ігор щось кричав, вимахував руками, віддавав накази робітникам. Альбіна Петрівна голосила про збитки, притискаючи шаль до обличчя, щоб не дихати курявою. Їхні голоси зливалися в дратівливий, беззмістовний шум, який лунав для Марти наче крізь товщу води.

Вона їх не чула взагалі більше їх не помічала. Повільно підвелася з сіна, не відриваючи погляду від вороного.