Розділ 3

Будинок був старим. Настільки старим, що здавався живим організмом, просякнутим чужими таємницями. Родина Ігоря, як із гордістю нагадувала свекруха, володіла цим маєтком ще з вісімнадцятого століття. Можливо, це були лише сімейні байки та страшилки для підняття власної значущості, але, дивлячись на почорнілі дубові балки, товсті стіни та високі, похмурі стелі, Марта ніколи не була впевнена, де закінчується історія і починається містика.

Дві спальні. Її кімната — і, відразу за стіною, спальня чоловіка. Вони спали окремо вже кілька місяців, і причина була до болю принизливою. Останнім часом Ігоря почала нестерпно дратувати сама її фізична присутність поруч. Він постійно скаржився, що йому мало місця на їхньому величезному ліжку. Буркотів, що Марта нібито штовхається вночі, смикається, заважає йому відпочивати.

І це при тому, що вона завжди спала, скрутившись тугим клубочком на самісінькому краю матраца, майже звисаючи з нього, боячись зайвий раз дихнути чи поворухнутися, аби не порушити його спокій.

Марта зупинилася посеред темного коридору, і спогад про ту ніч, після якої він остаточно перебрався до іншої кімнати, накрив її крижаною хвилею.

Тоді вона різко прокинулася від важкого, глухого удару об підлогу і здавленого зойку.

— Марто! — дико заревів чоловік із темряви. — Ти скинула мене з ліжка! Що з тобою не так?!

— Вибач... я... — вона злякано підскочила, кліпаючи в темряві. Серце калатало в самому горлі. Вона фізично не могла його скинути — між ними залишалася ціла прірва порожнього простору.

Але Ігор лютував. Важко дихаючи, він піднявся з підлоги і різко клацнув вимикачем. Сліпуче світло вдарило по очах.

— У мене синці, поглянь!

Він спав у самих піжамних штанах. Коли світло впало на його голий торс, Марта заціпеніла, і слова виправдання застрягли в горлі. На його ребрах і плечі справді наливалися свіжі, лякаючі синьо-червоні плями. Проте вони зовсім не були схожі на сліди від падіння. Це були відбитки. Так, ніби хтось із нелюдською силою вдарив його або ж жорстко, залишаючи сліди від пальців, схопив і жбурнув на підлогу.

— Ти вдарила мене, Марто! Ти зовсім ненормальна! — його обличчя перекосилося від люті та огиди.

Він не став слухати. Жодного слова. Зібрав ковдру, розвернувся і вийшов, з такою силою грюкнувши дверима, що зі стін посипалася стара штукатурка.

Тієї ночі Марта так і не заплющила очей. Вона сиділа на зім'ятій постелі, обхопивши коліна руками, і до самого світанку дивилася в одну точку перед собою. Вона намагалася згадати хоч щось. Чи могла вона зробити це уві сні? Чи хвороба, про яку шепотілися в її родині, вже пустила коріння в її мозок, змушуючи робити страшні речі, яких вона не пам'ятала?

Тепер, стоячи в промерзлому коридорі біля своєї кімнати, Марта притулилася спиною до холодних шпалер. Вона точно знала, що не торкалася його тієї ночі…

Марта нечутно відчинила двері й зайшла до своєї кімнати. Темрява тут відчувалася інакше — не ворожою, а якоюсь густою й затишною. Усе навколо було оздоблене важким, темним деревом кольору стиглої вишні. З усіх приміщень у цьому величезному, давлячому маєтку Марті по-справжньому подобалася лише ця кімната. Тут, на другому поверсі, був навіть невеликий балкон, що виходив у чорний, засніжений сад, і стояло широке ліжко з високим узголів’ям.

Тут завжди панувала легка крижана прохолода, навіть коли в інших кімнатах було душно. На стінах не було жодних картин. Єдиною прикрасою кімнати було величезне старовинне дзеркало в різьбленій дерев'яній рамі, що висіло над комодом. Воно було майже на повен зріст, із ледь потьмянілою амальгамою. Марта часто сиділа перед ним годинами, мовчки вдивляючись у власні очі, наче намагаючись розгледіти на самому дні зіниць перші спалахи спадкового божевілля, про яке так часто згадували за її спиною.

Через те, що світло в місті вимикали часто, на комоді, підвіконнях і тумбочках стояли десятки свічок — товстих, опливлих воском, які зберігали в собі застиглі тіні минулих вечорів.

Цей маєток не любили. Сусіди намагалися не затримувати погляд на його вікнах, місцеві шепотілися про погану ауру й прокляття. Але Марта не боялася. Це був просто старий будинок. Можливо, він справді мав свою душу — дивну, похмуру, для когось моторошну, — але ця душа, здавалося, приймала Марту такою, якою вона є. Принаймні тут її ніхто не знецінював.

Вікно виявилося ледь прочиненим. Тонка щілина впускала до кімнати крижане повітря і бліде, різке світло зимового місяця, що малювало на підлозі сріблясті квадрати.

Здригнувшись від холоду, Марта підійшла до вікна, з силою притиснула важку раму й повернула латунну ручку. Вона швидко переодягнулася, знявши одяг, що пахнув кухонним милом і втомою, і накинула довгу, цупку нічну сорочку. Завершивши звичний ритуал, вона розпустила волосся — воно важкою темною хвилею впало на плечі.

Марта потягнулася до ліжка, готуючись до звичного шоку від дотику до крижаних, настирливо-холодних простирадл, які довго доводилося зігрівати власним тілом. Вона пірнула під важку ковдру... і завмерла.

Постіль не була холодною.

Вона була теплою. Не ледь нагрітою від повітря в кімнаті, а глибоко, приємно зігрітою, ніби хтось зовсім недавно лежав тут. Ніби лише хвилину тому підвівся з ліжка й безшумно вийшов, поступившись їй місцем.

Це було тепло затишку й спокою, яке розтікалося по її змучених м’язах, змушуючи тіло мимоволі розслабитися.

Марта затамувала подих.

Поруч не було нікого.

Але ліжко  наче чекало на неї. А потім вона заснула, обо їй так здалось.

Темрява навколо неї була не просто відсутністю світла. Вона була густою, майже відчутною на дотик, ніби Марта продиралася крізь чорний, холодний кисіль. Під ногами вгадувалася тонка, ледь помітна стежка. Вона вела в нікуди. Жодного орієнтира, жодного звуку, окрім власного хрипкого дихання та шурхоту нічної сорочки по невидимій землі.

Раптом простір навколо змінився. Відчуття цілковитої самотності зникло, поступившись місцем липкому, паралізуючому тваринному страху.