Розділ 2

Звідти на неї дивилася інша. Абсолютно інша. Замість бляклого русявого пучка — важке, густе, вороняче-чорне волосся, що блискучими хвилями спадало на плечі. Шкіра — бліда, майже прозора, наче місяць уночі. Губи — насиченого темного кольору, ніби в них ще залишилася кров. А очі… підведені глибоким чорним, вони світилися хижою, небезпечною впевненістю. У них не було ні краплі втоми. Лише сила. Голодна. Магнетична.

Марта швидко опустила погляд на свої справжні руки, що стискали мокру губку. Червоні, потріскані від хімії, змучені руки жінки, яка давно зламалася.

Коли вона знову підняла очі, жінка в дзеркалі все ще була там.

Вона повільно, ледь помітно нахилила голову набік і посміхнулася. Беззвучна, повільна посмішка, яка обіцяла: «Я можу знищити їх усіх. І ти теж зможеш… якщо наважишся».

Марта судомно вчепилася мокрими руками в край холодної стільниці.

— Я божеволію, — прошепотіла вона ледь чутно. — Цей будинок… він справді зводить мене з розуму.

Вона завжди відчувала, що зі стінами цього будинку щось неправильно. Вони дихали. Вони спостерігали. Вони роками повільно висмоктували з неї все живе.

Або ж… вона просто успадкувала сімейне божевілля. Як мати. Як бабуся. Ті, про яких родичі завжди шепотіли, відводячи очі: «Збожеволіли. Зникли у власних ілюзіях».

Відображення в дзеркалі знову ледь нахилило голову й не відводило від неї пронизливого, майже ніжного погляду.

Тут буквально кілька дрібних правок. Найбільше впало в око лише «щдалрся» → «здалося» і кілька місць, де ритм можна зробити плавнішим без зміни стилю.

Потім жінка-тінь у дзеркалі ледь помітно посміхнулася — і зникла, розчинившись у тьмяному відображенні. Замість неї знову з’явилося змарніле, бліде обличчя Марти.

Вона важко видихнула й відсахнулася від раковини. Потрібна була вода.

Марта накинула стару куртку поверх домашнього одягу й вийшла надвір. Обличчя миттєво обпекло безжальним морозом. Зима цього року була лютою: колючий сніг бив в очі дрібним склом. Навколо панувала глибока, кінематографічна темрява, яку прорізало лише холодне місячне світло — воно лягало на снігові замети різкими контрастами, перетворюючи тіні від голих дерев на чорні, покручені візерунки. Будинок був старим, масивним, але давно позбавленим звичайних зручностей. Водопостачання тут не було роками, і ця фізична праця стала ще одним щоденним покаранням.

Долаючи втому, Марта схилилася над колодязем. Крижаний ланцюг різав долоні, вітер пробирав до кісток. Вона зціпила зуби й витягла нагору кілька важких відер води, відчуваючи, як ниє зірвана спина.

Повернувшись у кухню, вона поставила воду грітися. Коли чайник нарешті глухо зашумів і викинув струмінь пари, Марта заходилася мити посуд. Альбіна Петрівна не терпіла найменшого безладу. Залишити брудну тарілку чи краплі на столі означало накликати на себе черговий потік мовчазної, крижаної зневаги зранку. Марта ретельно перемила посуд у мисці, витерла стільниці насухо й розставила все по місцях.

Вона прибрала все до ідеального стану. Стіни старого будинку тим часом ніби змикалися навколо неї. Тут завжди тримався важкий, густий запах старої деревини, що дивним чином нагадував суміш темних смол, чорного перцю та вистиглого ладану. Цей аромат в’їдався у волосся, в одяг, стаючи невіддільною частиною її самої.

Вимкнувши світло, Марта опинилася в повній темряві й повільно рушила коридором до кімнати, де вже спав Ігор. Старі мостини під ногами ледь чутно, але протяжно скрипнули. І в цій густій тиші Марті раптом здалося, що цей звук видали не її кроки. Хтось невидимий і темний ступав слід у слід, ішов за нею впритул, майже торкаючись її спини.

А може, їй знову здалося?