1

Я жартівливо називаю її Фіалкою. Чому мені на думку прийшло придумати для дівчини таке квіткове прізвисько тепер вже важко сказати. Частково до цього було причетне справжнє ім’я юнки – Наталка, що так легко римувалося зі словом фіалка. Немало вплинув і духмяно-квітковий аромат дівочого тіла, який завше оточував її легкою й невагомою хмаринкою. А головною причиною напевне були очі юнки. Пронизливо-фіалкові озерця, що випромінювали відчайдушну жвавість та безпосередність, і перед чаруючим зблиском яких мабуть не зміг би встояти жоден чоловік на світі. Та як би там не було, а юнка відразу й без заперечень сприйняла це нове наймення, і здається навіть отримувала чималу втіху від нього.         

У Фіалки були красиві округлі скули, які, здавалося, виліпив ангел. Її чарівне підборіддя було м'яко окреслено, а куточки капризних губ злегка піднімалися і опускалися, коли вона розмовляла. Носик дівчина мала тонкий і трішки кирпатий, пухкі нарум’янені щічки прикрашали спокусливі ямочки. Маленька струнка фігурка дикої сарни і примітні випуклості юного тіла гармонійно доповнювали цю вельми звабливу картину дівочої зовнішності.   

Фіалка з’явилася в моєму житті цілком випадково. Дівчина мала намір поступати в один із престижних університетів і щоб підвищити свої знання комп’ютерної грамоти звернулася до мене, без перебільшення найбільшого знавця електронної машинерії на селі,  за допомогою. Завантажений щоденною роботою програміста в банку і купою сімейних справ я спершу хотів відмовити їй, та потім… Потім підкуплений щирістю дівчини, та тим що вона сама зважилася прийти та попросити про цю послугу, все ж дав свою згоду.

З тих пір ми ледь не щовечора збираємося у мене вдома і по кілька годин старанно розбираємося в хитромудрощі комп’ютерної абетки. Фіалка здібна та старанна учениця і навчати її одне задоволення. Дівчина буквально “на льоту” схоплює все те, що я їй говорю, запам’ятовуючи почуті матеріали з вражаючою точністю. Інколи мені навіть здавалося, що в її маленькій голівці замість звичайної сірої речовини знаходиться потужний процесор, ємкий жорсткий диск і ще купа всіляких електронних плат й деталей.

А в перервах між уроками, коли втомлені очі відпочивали від мерехтіння монітора, а натруджений мозок розслаблявся від кілобайтів отриманої інформації, ми розмовляли про всяку всячину. З чималим здивуванням для себе я доволі скоро зауважив, що Фіалка надзвичайно розсудлива людина. Незважаючи на її ще юний вік з дівчиною можна було поговорити на багато серйозних і важливих тем. Вона робила настільки виважені судження, і міркувала так логічно, що у мене нерідко складалося враження, що я спілкуюся не з молодим дівчам, а з зрілою жінкою.

Під час цих “відпочинкових” розмов Фіалки якось зізналася мені, що вона і досі не має коханого хлопця. Ні, дівчина зовсім не цуралася сільських юнаків. Просто вважала, що ще не “доросла” до серйозних стосунків з ними, що неготова до близьких відносин хоч з котримось із знайомих парубків, що мріє спершу досягти чогось в житті, а вже тоді обзаводитися власною сім’єю. Хоча як мені здалося, головна причина самотності дівчини було те, що вона так ще і не віднайшла того, єдиного та неповторного котрий би міг запалити свічу кохання в її серці.                   

Доволі скоро стосунки між нами перетворилися на щось більше ніж мали б бути відносини між звичайним учителем та його ученицею. Незважаючи на майже п’ятнадцятирічну різницю у віці ми якось непомітно заприятелювали. Потоваришували настільки близько, що могли вже собі вже дозволити покепкувати, взяти на кпини, або просто розіграти одне одного. Стали до такої степені добрими друзями, що дозволяли собі навіть деякі пустотливі “вільності”.      

Одна із таких “вільностей” незабаром докорінно змінила все моє подальше життя. Трапилася вона коли ми з чималими труднощами приборкували впертого “звіра” на ймення Excel. Фіалка тоді насуплено орудувала комп’ютерною “мишкою” і клавіатурою, а я спостерігаючи за її діями чомусь почав погладжувати шовковисті кучері, суцільної глянсуватої маси, блискучої як мокрий атлас, що спадали дівчині на плечі і які спалахували при кожному русі голови, – обережно теребив їх великим і вказівним пальцями, перебирав, як дорогоцінні намиста.

– Золоте руно, – вихопилося в мене. – Язону і його аргонавтам не треба було плавати за ним аж в далеку Колхіду.

Фіалка якось дивно глянула на мене і з неприхованим сарказмом в голосі відповіла:

– Шкода лишень, що тільки ти, Богдане, і здатен розгледіти оце Золоте руно. Тай і де той прославлений Язон з його відважними аргонавтами? Де поділися справжні чоловіки-лицарі? Куди не поглянеш навкруги одні слабохарактерні нікчеми.

Оці слова дівчини стали тою блискавицею одкровення, що запалила в моїй душі вогник незвіданої досі бентеги і хвилювання. Вона заразила мою свідомість дивовижним й невиліковним вірусом. Зародили в серці чарівну квітку на ім’я Кохання. Так, це мабуть смішно звучить, але я насправді закохався. Вперше в житті. Забувши про свої тридцять з лишком років, сім'ю, дружину та двійко дітей. Відкинувши всякі сумніви та страхи рішуче віддався забороненій пристрасті. Незважаючи на всю неоднозначність ситуації відчайдушно плигнув у бурхливий вир емоцій, який мав принести мені і насолоду забороненої пристрасті, і гіркоту ганебної подружньої зради.       

Відтепер кожна мить проведена разом з Фіалкою здавалася мені неповторною і єдиною.  Кожна наша зустріч ставала схожою на шубертівську симфонію. Кожен її усміх, погляд, доторк звучав окремим ритмом, але сплітаючись з іншими, він перетікав в них, зростав, міцнів і поширювався, поки нарешті з багатьох тем не виникала гармонійна єдність яка підносилася на небувалу висоту і завершувалася могутньою і бурхливою кульмінацією справжнього людського щастя.