Розділ 14. Підземелля жаб

Заняття з бойової некромантії завжди проходило голосно та навіть весело. Принаймні для Горимира, котрий ті заняття коментував.

– Ну куди, куди тебе несе, довбешко! Та що ж таке, тебе мати колись народжувала, тут же тім'ячком вниз впустила? Ну хто, хто так меч тримає, то тобі що лопата? Ось, бери тепер їм і закопуйся!

Спершись на поручні балкона, що нависав над тренувальним майданчиком, некромант цинічно коментував усе, що відбувалося знизу.

– Та стараюся я, стараюся! – не витримав худорлявий чотирикурсник, кинувши на викладача роздратований погляд.

– Очиськами мені стріляти вирішив? Молодець. Але ти морду ліворуч пов... А, ні, пізно.

Зітхнувши, Горимир провів поглядом студента. Той хвацько підскочив, щоб пропустити під собою імпа. Лиса істота розміром із середніх розмірів пса з великими вухами прослизнула під ним і різко загальмувала, напружуючи довгі лапи з гострими кігтями.

– Ви не допомагаєте! – гаркнув студент, спробувавши на ходу сплести заклинання і нарешті упокоїти немертвих.

– Час, кістлявий, час, – з позіханням протягнув Горимир, глянувши на пісочний годинник.

Більша частина чорного піску вже зосередилася у їх нижній половині, отже перездавання добігало кінця. Друге перездавання і не сказати, щоб це особливо засмучувало Горимира.

Коли ще так вдасться потішитися.

Захоплений спостереженням, він не помітив, як до нього підійшли зі спини.

– А ти рідкісний тиран, – майже із захопленням помітила Анна.

Деякий час вона просто спостерігала за спробою хлопця упокоїти клятого реготуна. Втім, вистава затягувалася і жінка зрівнялася з колегою.

На мить напружившись від несподіванки, чоловік трохи примружився й озирнувся на неї. Губи Горимира здригнулися в натяку на усмішку.

– Вирішив відібрати в тебе звання найгіршого викладача.

– Оу, ну це у тебе чудово виходить, – усміхнулася Барс і, порівнявшись з ним, теж оперлася ліктями об вищерблені поручні балкона.

У неї тільки-но пройшло заняття і жінка вирішила трохи розважитися. Відволіктися від тривожного очікування. Відомості, отримані від Марека, дозволяли усвідомити одне: спадкоємиця стихії тут. Ожила чи ні – питання інше. Щоб це зрозуміти, потрібно було відшукати місце, куди її перенесли. А тут розпочиналися складнощі.

Інформатор Марека виявився чоловіком крайньої промаринованості. Якби не чітка картинка, яку Кіран зміг вичепити в його свідомості, можна було б навіть засумніватися, чи не здалося йому все це. Але на цьому везіння й закінчувалося. Дорога до місця нинішнього упокою принцеси губилася в тумані.

З цього приводу Кіран сказав багато поганих слів, але від дальньої поїздки відвертітися не зміг. Анна все ще була викладачем, у неї не було часу на пошуки, тож скласти братові компанію вона не могла.

Примружившись, Горимир скосив на неї очі.

– Чом така стривожена?

– Та так, справи й проблеми, – поводячи плечем, відповіла вона, схиливши голову набік.

Студент на майданчику голосно вилаявся під реготання імпа. Той спробував ухопити його за зад, але студент виявився куди швидшим та й зад цінував досить високо, як пошуковий та сигнальний орган.

– А… Ну й пес із тобою, – знизавши плечима, байдуже хмикнув Горимир.

Особливою ​​чутливістю він ніколи не відрізнявся, та й не збирався відрізнятися. Логіка чоловіка була проста як табурет і міцною, як бетонна плита: захоче – сама скаже, не захоче – пес із нею.

І Барс це розуміла. Розуміла та цінувала. Зараз проникливість та душевні розкопки їй були не потрібні. Відволіктися б від світових і особистих проблем.

Особливо особистих. Остання зустріч із дорогим чоловіком стала потужним ударом під ребра. Здавалося б: щасливий порятунок, зворушливий догляд за коханою дружиною, всі передумови для укладання мирової. Напевно, будь-яка інша пара примирилася б негайно, але не ця. На жаль, не ця.

Скривившись від спогаду, Анна різко мотнула головою.

Спочатку світові проблеми, а вже після… Після розлучення.

– У тебе настільки кислий вигляд, що можна пити без закуски. Достатньо подивитись на тебе, і стане кисло, – з усмішкою кинув Горимир.

Зморщивши носа, Барс тільки тицьнула його ліктем під ребра.

– Заткнися. Іди краще контрольну точку постав студенту. Він доволі таки непогано впорався.

Скривившись, некромант критично вивчив результат. Один з учасників сутички був безперечно переможений. Принаймні продовжитись битва не могла з простої причини: студент завис на стіні під балконом. Вчепившись руками й, здається, навіть ногами в кам'яну кладку він тихенько завив.

– Ма-а-а-айстре!

– Ну, взагалі, він мав загнати імба, а не навпаки, – ліниво простяг Горимир.

– Ну, дивись, звірятко загнане. Принаймні стрибати явно втомилася, – посміхнулася Барс, підперши голову рукою.

– Так?

Критично вивчивши нещасного студента, Горимир все ж таки кивнув і спритно перемахнув через перила, пом'якшуючи приземлення заклинанням.

– Дятел ти нещасний і лопух кучерявий!

Посміхнувшись, Анна похитала головою. У світі змінювалося все, що завгодно, але не багатство словникового запасу неоціненного викладача бойової некромантії.

Захопившись своїми думками, вона й не помітила, як потрапила в ту ж пастку, що й викладач раніше. Стрепенулась надто пізно, коли несподіваний візитер підійшов надто близько. Настільки близько, що зумів безсовісно схопити улюблену сестру за талію і міцно обійняти, щоб не відхопити по ребрах.

– Краса, прямо нагадало наші роки молоді! – меланхолійно простяг Кіран, розпливаючись у блаженній посмішці.

– Дурень! – смикнулася Анна та скривилася. – Знайшов щось?

Хмикнувши, Кіран провів поглядом студента, що давав драпака уже від Горимира. Той твердо намірився продемонструвати, як повинен битися з немертвими справжній некромант. На прикладі власне некроманта у ролі мага смерті та студента у ролі немертвого.