Розділ 11. Про листи, які варто палити, а не читати

Іноді Анна любила своїх колег. Дуже сильно та гаряче. Мовчання Кой зберегло Барс чимало нервових клітин, за що Барс щедро розплатилася з нею пляшкою чудового вина.

Жіноча душа – напрочуд загадкова та незбагненна субстанція.

Більшу частину життя Анна провела по коліно в бруді та крові, на полі бою, полюванні або ще за чимось настільки ж малоприємним. На жаль, навіть це не змогло витравити з неї жінку.

Ту саму жінку, яка тихенько завила від усвідомлення, що її, майже колишній, отримав сумнівне задоволення побачити її в такому вигляді. І, що дивно, навіть не вирішив залишити її там, щоби шашличок дійшов до кондиції й не мучився.

З моменту пожежі в алхіміків минуло вже чотири дні. І щоранку Барс починався однаково. Ледве розплющивши очі, жінка хапалася за дзеркало і незмінно люто лаялася.

Відхоплювали всі й алхіміки, й дорогі криворукі дітлахи. За чотири дні Анна встигла змінити всі кольори веселки, перш ніж чергове зілля Кой почало давати хоч якийсь результат. На жаль, не настільки помітний, щоб після нього з кімнати можна було виходити без плаща та рукавичок.

Сьогодні сірий ранок досить яскраво гармоніювало з глибокої синню шкіри з плямами рідної шкіри, що проступили на носі й підборідді.

– Страшна сила краси часом справді лякає…

Скривившись, Барс відклала дзеркало і різко підвелася з місця. Навести красу сьогодні, на жаль, знову не вдасться. А отже, варто було поспішити забрати у брата пакет паперів до того, як почнеться її урок.

Благо, на першому занятті коридори пустували й похмура постать некромантки в довгому чорному плащі не привернула нічиєї уваги. Спустившись кількома сходами, Анна на мить затрималася у дверях, щоб підштовхнути до виходу кота. Хутряний поганець вирішив, що хол факультету некромантів – це чудове місце для облаштування вбиральні, з чим Барс категорично не була згодна.

– Ану зникни звідси, чудовисько!

Кіт обурено нявкнув, але прискорення вже було задано чоботом невідворотного закону бумерангу. Провівши волохатого диверсанта поглядом, Анна поправила капюшон і попрямувала стежкою прямо до підвісного мосту.

Ця стежка зрізала пристойний гак через парк, але пірнути під покров древніх дерев не встигла. Навіть відійти від вищербленої офіційної доріжки не встигла.

– Анно!

– А?

Обернувшись, жінка здивовано хмикнула. Вона була готова побачити кого завгодно, але точно не Шаїнара. У білій мантії із золотим гаптуванням демон виглядав напрочуд вагомо. На мить некромантка навіть подумала, що їхня остання зустріч була помилковою. Адже не міг такий поважний чоловік дозволити собі бовтатися, притиснутим Найстіелем до стіни, як якась ганчірка.

Втім, чоловіка це явно не бентежило. Сліпуче усміхнувшись, Шаїнар порівнявся з нею.

– Я тільки-но повернувся до академії та ось почув, що трапилося, вирішив відвідати…

Яскраво посміхнувшись, чоловік розвів руки в сторони. При цьому посмішка була до того милою і солодкою, що будь-яке серце б завмерло від захвату. Якщо ти звичайно не закостеніла некромантка.

– Ем… Ну це, дякую.

Розуміючи, що з люб'язностями у неї цього ранку якось не складається, жінка посміхнулася було, але схаменулась. Каптур все ще приховував загадкове забарвлення «стиль чорниця», а відповідно й вираз обличчя.

Але чоловіка це не засмутило. Знову посміхнувшись, він лише кивнув головою.

– Я хотів спитати… Може ти будеш не проти ще якось зустрітись?

– Мабуть, мій дорогий чоловік занадто сильно тебе приклав.

Утриматися від зауваження не вдалося. Втім, демон на це не сказав нічого, на подив Барс, тільки чарівно почервонів, чисто юна дівчина на першому побаченні. І ця зрадлива фарба була настільки кумедною, що Барс не стримала смішка.

Її завжди смішив типаж таких ось вічних дітей. А зараз смішив подвійно. Вона й не думала, що колись зможе зустріти такого демона. Ця раса у неї міцно асоціювалася з першим їхнім представником, якого вона зустріла у житті. З Найстіелем.

Спогад про чоловіка, котрий так недоречно виник у свідомості, виявилася несподівано легким. Без звичного нальоту роздратування та глухої досади. Ні, її порятунок зі зруйнованої лабораторії не міг перекреслити його вчинку. Занадто глибоко і болісно засіла ця скалка. Втім, якусь краплю знеболюювального цей вчинок все ж таки дав. Ту саму краплину, яка прошепотіла десь у підсвідомості зрадницьким:

«А може...»

– Вибач, Шаїнар, але ні. Я все ще одружена. Не хочу, щоб мій дорогий чоловік наступного разу все ж таки вмурував тебе в стіну на рівні фундаменту.

Плеснувши його по плечу, озвалася Барс, перш ніж обернутися. Здалося чи її справді звали?

Не здалося. З холу вилетів скуйовджений Аттар, один вигляд котрого змусив жінку остаточно забути про демона. Настільки розгубленим і роздратованим рудого дракона Барс не бачила ще ніколи. Так же як ніколи його високість не носилася по академії власними королівськими ніжками в пошуках якогось там викладача.

– Майстер!

Щойно помітивши постать у плащі, дракон без жодних церемоній рвонув до неї.

– Бастіан зник! Його вчора виписали з лікарняного крила, вранці я передав йому лист із замку і тепер нема ні його, ні його меча.

– Стривай, він міг вийти кудись пройтися ... – піднявши руку, Барс спробувала припинити паніку, але дракон був невблаганний.

Хлопець тільки різко замотав головою та просто схопив її за руку.

– Майстер, це меч зі сплаву срібла та даматію. Ми замовили таких пару. Думали на вихідних прогулятися до західного цвинтаря. Крім меча, він, здається, і захисний талісмани взяв. Скринька зникла.

– Та щоб тебе качка копнула!

Хлопець перед нею не грав. Не тому, що Анна так тонко відчувала, коли люди брешуть, а коли кажуть правду. У серйозних справах на це чуття покладатися не вартувало. Ні, наплювавши на будь-які норми, жінка просто вдерлася у свідомість дракона, котрий лише стиха охнув. Поверхнево, щоб торкнутися його емоцій, але цього виявилося достатньо.