Розділ 10. Шашлик із некромантятини

Факультет цілителів не був настільки ж багатим, як директорія менталістики, але все ж таки його облаштування змушувала Барс заздрісно зітхати. Перший поверх, який займав алхіміки, був просторим, світлим і тинькування тут не сипалася на голову.

А що вже казати про студентів!

Напрочуд тихі й спокійні. Правда не тому, що були такими вихованими та ввічливими. Ні, майбутні генії від алхімії просто не помічали некромантки. Ті п'ятеро студентів, які їй зустрілися жваво щось обговорювали, розмахуючи колбами та баночками. Кілька разів алхімічні місткості ледь не гепнули жінку по носі, що не додало їй радості. Та на такі дрібниці світила алхімії не звернули уваги, захоплені суперечкою.

– А кажуть, що в нас небезпечно… – пирхнула Анна і роззирнулась на всі боки.

Востаннє вона була тут дуже давно і визначити, де засіла, знайома ще зі студентської лави, алхімічка було складно. Допоміг звук притишеного бабаху та соковита лайка.

Клацнувши пальцями, Анна щасливо посміхнулася та рішуче рушила на звук.

– Хоммора, мені потрібна твоя допомога, – відчинивши двері задимленої лабораторії, Барс засяяла максимально люб'язною посмішкою.

На жаль, її не оцінили. Від важкої ступки, кинутої в неї сильною рукою, ухилитися не зміг би ніхто. Втім, Барс і не намагалася, лише спритно перехопила її в повітрі майже перед своїм носом, рятуючи себе від середнього ступеня контузії.

– Досі потрібна допомога! – Життєрадісно повідомила вона в клуби диму та відставила ступку трохи далі.

Про всяк випадок варто було мати вільними обидві руки. Хто його зна чим ще її привітає стара подруга.

– Барс? – Хрипко простягли з лабораторії, а секундою пізніше пролунав дзвін скла. – Прокляття...

– Коріусу варто було б не жмотувати й виділити вам в лабораторії заговорені бронебійні шибки.

Трохи розслабившись, зрозумівши, що вбивати її поки що не будуть, Анна поволі пройшла вперед. Дим поступово почав розсіюватися, потягнувши жадібні сизі щупальця до розбитого вікна. Повільно, але вони відступали, відкриваючи вид на захаращену лабораторію і скуйовджену жінку в закопченому халаті.

– З цього ящера мідяка гнутого не випросити, – скрививши губи, нафарбовані яскравою червоною помадою, Хоммора струснула коротко стриженою головою.

Пряме волосся трохи стовбурчилося під відверто неймовірними кутами, чудово гармоніюючи з шаленим поглядом генія. Саме те, чого зараз особливо потребувала Барс. Їй, звичайно, могла допомогти та Кой, але сьогодні вона була чимось зайнята.

– Якої піпетки тобі потрібно? – обтрусивши вже давно і безнадійно зіпсований халат, алхімічка скуйовдила волосся.

– Це, – охоче переймаючи манеру розмови старої знайомої, Анна підняла склянку із зеленою жижею. – Це залишилося від одної невідомої мені тварюки. Сподіваюся, що ти мені щось про неї розповіси.

Підібгавши губи, Хоммора примружила очі. Відповіла вона не відразу, майже хвилину витративши на ретельне відтирання якоїсь зеленої плями від долоні. Пляма не піддавалася, вперто відмовляючись розлучатися з уподобаною поверхнею.

– Ай, гаразд, пес із тобою, астролябіє! – Відкинувши ганчірку, алхімічка просто вихопила з її рук колбу. – На сторіччя звалюєш, потім з'являєшся і навіть тобі ні «привіт, рідна», ні «давай підімо гуляння влаштуємо, старенька»…

– Я теж рада тебе бачити, – посміхнулася Анна. – Зроби якнайшвидше, буду дуже вдячна. А коли розгребусь зі справами – підемо святкувати моє розлучення.

Запобігаючи зневажливому пирханню, Барс постаралася набути вигляду максимального розкаяння, але виставу довелося оперативно згорнути.

В аудиторії далі коридором щось загуркотіло. Потягло запахом горілої шерсті.

– Стривай, розлучення? Так цей рогатий сюди приперся розлучатися, а не це… Ну тири-пири там з тобою, – безсовісно посміхнувшись, Хоммора зробила якийсь чудернацький танцювальний рух.

Шумно видихнувши, Анна тільки закотила очі. Так, скільки б років не минало, алхімічка не змінювалася.

– Розлучення, Хом, розлучення… Та щоб тебе! – вилаявшись, жінка ледь не підскочила на місці, коли з тієї ж аудиторії знову пролунав гуркіт. – Що там у вас відбувається?

Іронічно зігнувши брову, Хоммора зневажливо пирхнула, повертаючись до робочого столу.

– Та це у ваших тут практика. Дажена вмовила Коріуса проводити заняття в наших лабораторіях. У нас хоч у реактивах не доводиться гадати, це давно зіпсувалося або тут уже зародилася нова цивілізація, – реготнула Хоммора, загримівши колбами.

– Наших?

Нахмурившись, Барс швидко кинулась до дверей. Наскільки вона встигла вивчити своїх дорогих студентів, за ними варто було доглядати. А в ідеалі тримати під ковпаком і не зводити з них очей. І жарт Хоммори про «квочка і курчата », кинутий в спину виявився як ніколи близький до реальності. Познайомившись з першим курсом Анна вже встигла змиритися з тим, що вона має стати квочкою для того, щоб уберегти світ від них. Ось і зараз вона ні на мить не засумнівалася в тому, що в аудиторії на неї чекає щось… Цікаве.

І дорогі дітлахи не підвели.

Спершу Анна тільки відчула легке віяння чогось дивного. Як подряпина, котру нанесли крижані пазурі, передчуття чогось поганого. Передчуття, яке виправдалося майже миттєво.

Від сили вибуху зекономлені вікна бризнули у різні боки. Барс ледве встигла підняти руку, захищаючи обличчя від дрібних уламків скла.

– Прокляття!

Вилаявшись, Барс миттєво кинулася вперед, до аудиторії, з якої вже почали вибігати студенти.

– Швидко звідси, швидко!

– Майстер, допоможіть!

Впізнати у здавленому крику голос молодого дракона вдалося не відразу. Втім, Анна й не намагалася. Вона тільки кинулася вперед та відштовхнула з дороги алхіміка, котрий щось злякано лопотів.

Аудиторію вже затягло їдким жовтуватим димом, від якого на очі навернулися сльози. Орієнтуючись на звук кашлю, Анна дісталася майже вікна, де гриміли й шелестіли Ерік з Аттаром.