Глава 6. Час виховних розмов

Миттю скинувши голову, жінка кинулася вперед. Валіза, котра потрапила під ногу, мстиво вдарила по колінах, змушуючи брудно вилаятися та рішуче штовхнути двері. Навіть надто рішуче. Журава ледве встигла відсахнутися, щоб не отримати по носі. Трохи далі, з-за спини Морати, виглянув більш передбачливий фей.

Різношерста трійця на мить застигла, здивовано дивлячись на розлючену викладачку, перш ніж Мората обережно подала голос.

– Там Аттар і Северайн битися зібралися...

– Вже майже зчепились! – ляснувши в долоні, з жахом вигукнула Журава під смішок Оберона.

Безсовісний фей тільки широко посміхнувся та сіпнув дівчину за кінчик коси.

– Ну й нехай. Зі шкіри того, хто програє зробимо диван і по парі чобіт можна буде накроїти.

Судячи з мрійливого виразу обличчя крилатого, він уже подумки приміряв обновку. І той факт, що матеріал для жаданої обновки мали здерти з однокурсника його анітрохи не бентежив.

Зате бентежив і глибоко обурював Жураву. Зазвичай тиха й сором'язлива, вона раптом різко розвернулася до нього.

– Ти… Ти! Бридкий низький нелюд! Як можна таке казати!

Від обурення у дівчини затремтіли руки й гнівно блиснули блакитні очі. Втім, і насмішки, і боротьбу за справедливість перервали однаково безцеремонно.

– Де вони?

Одним махом схопивши за вухо і правого і ліву, Барс небезпечно примружилася. Особливо добре вдалось прихопити вухо фея. Трохи загострене як в ельфа, воно видалося дивно хватабельним, що зовсім не порадувало його господаря.

– На-а-а майданчику перед цвинтарем… Ві-і-ідпустіть! – обурено вигукнув він.

При цьому вирватися завбачливо не намагався, так само як і обурювався не дуже вже й категорично. Зважаючи на все, до такого методу привернення уваги йому було не звикати.

– Довбні! – від широти душі відваживши хлопцю потиличника, Барс миттєво зникла й залишила трійцю в коридорі.

Журава тільки пискнути наостанок встигла, ображено притиснувши долоню до вуха й стиснула губи, що затремтіли від образи.

– Це несправедливо! — вигукнула вона, глянувши на Морату у пошуках підтримки.

Але та у відповідь тільки виразно скривилася та безцеремонно тицьнула пальцем у фея.

– Ось його не треба було брати із собою. Коли він поряд тут у будь-кого нерви здадуть. Ну, потрапила під гарячу руку, буває. Не дуйся, куратор у нас велика жінка.

– О так, велика як війна та чума, – хитро кинув фей, гордо вивчивши поглядом палець, яким у нього тикали.

Палець одразу усвідомив помилку і тикати перестав. Смикнувши плечем, Мората взагалі взяла сусідку по кімнаті під руку. Спадкова некромантка виявилася несподівано діяльним дівчиськом і чудово зійшлася з тихою Ромашкою.

– Не дуйся, феї – то взагалі рідкісні шкідники.

– А люди – трояндочки. Цвітуть і пахнуть, – цинічно скривився фей.

Підібгавши губи, Мората вперла в нього похмурий погляд. Фей відповів не менш нелюб’язно. На мить обидва застигли, ніби готові були ось-ось зчепитися вже вони.

Спостерігаючи за ними, Журава тихенько шморгнула носом, нарешті обережно торкнувшись руки подруги.

– Ходімо, раптом там допомога яка знадобиться... Раптом Северайн постраждала, а вона хороша.

Скривившись, Мората зневажливо підібгала губи, але все ж повільно кивнула. Справді, тут витрачати час на якогось крилатого нахабу.

Ось тільки Журава так не думала. Дівчина несподівано посерйознішала, затрималася й глянула на хлопця.

– А я не кажу, що всі люди не хороші. Є й хороші, є й погані. Ми різні, як і ви. І якщо тобі щастило постійно зустрічати лише поганих – мені шкода. Я зустріла тебе. Поки що вважаю, що поганого, але не вважаю, що всі феї через це погані. Тож подумай.

Сказавши це, дівчина трохи зніяковіла і швидко розвернулась до коридору, куди майже потягла й подругу.

Повільно піднявши брову, Оберон зміряв поглядом спину з косою, котра віддалялася. Які там люди бувають і що вони думають безпосередньо про нього йому було відверто начхати. Скопом на всіх та персонально на кожного.

Перекотившись з п'яти на носок, фей машинально помацав вухо і звично посміхнувся краєм губ. Ну не пропускати ж гарну виставу лише тому, що лави глядачів доведеться ділити із шаленими дівками!

Невеликий майданчик за вежею факультету раніше був банальним смітником. У ті часи, коли тут розташовувався факультет менталістів виходу на задній двір у них не було зовсім. Тоді ще не популярний, скоріше навіть шарлатанський, факультет не мав потреби у додатковому просторі. Полігон чи парк їм для занять потрібен не був, тому простір за заднім двором займав старовинний цвинтар, на котрому практикувалися некроманти.

Після переведення сюди некромантів, коли задній двір і вихід до цвинтаря несподівано знадобилися, звалище вирішили швидко ущільнити та поховати під важкими сірими плитами. Рішення виявилося далеко не блискучим. Вже на другий місяць плити, покладені на таку нестійку основу почали просідати. Деякі пішли вниз всією масою, інші нахилилися, забезпечивши студентів та викладачів позаплановою, але якісною смугою перешкод.

І нехай Горимир гідно оцінив результат, Дажена не втомлювалася трясти ректора. Подібний задній двір був справжнісіньким неподобством навіть для їхнього факультету, котрий зависнув на межі знищення. Ректор кивав, погоджувався та незмінно обіцяв над цим подумати. При цьому говорив це з такою тугою, ​​що ставало зрозумілим: на ремонт сподіватися не варто.

Все це Анна чудово знала, але лютої лайки стримати все одно не змогла. Телепорт викинув її якраз посеред майданчика в ліктях п'яти над плитою, котра небезпечно нахилилася. Чомусь магія вирішила, що саме це є ґрунтом.

– Та твою ж та й в кочергу! – спритно приземляючись на ребро плити, жінка різко змахнула руками, насилу утримуючи рівновагу.

І тільки переконавшись, що земля не поспішає передати привіт її носу, Анна похмуро роззирнулася навсібіч. Праворуч, похмуро стиснувши долоні в кулаки, завмерла Северайн. Зустрівши погляд викладачки, вона вперто підняла підборіддя, ніби приготувалася вступити в бій і з нею.