Розділ 1. Ненавиджу некромантів

– Ненавиджу некромантів… – невдоволено пробурмотіла висока жінка у запиленому плащі.

Втомлений погляд, що показував усі відтінки розчарування, ковзнув по довгій низці людей. Від місця, де вона стояла до місця, куди хотіла потрапити, її відділяли не менше як година часу. Позачергово у внутрішній двір Моріона пропускали лише викладачів, а жінка була простим візитером.

Вдихнувши огидно тепле літнє повітря, вона переступила з ноги на ногу. Погляд сірих очей ковзнув до дальньої вежі, над якою майорів чорний прапор зі смарагдовою зіркою.

– Щоб ти провалилася… – похмуро побажала вона, кинувши черговий погляд на мисок власного чобота.

Підв'язаний шматком плаща, він безмовно волав, вимагаючи відпустки. Другий поки що тримався молодцем, якщо не брати до уваги глибоких подряпин від чиїхось пазурів.

«Вирішила одна дорогу зрізати…» – роздратовано подумала жінка, мимоволі скривившись.

У нерухомому літньому повітрі будь-який додатковий запах здавався справжнісіньким прокляттям. І нехай терпкий аромат з тютюновою ноткою був куди кращий від смороду немитих тіл, але менше від цього він не дратував. Щоправда, не так сильно, як голос…

- Навіщо так категорично, некроманти теж потрібні для балансу.

Голос того, хто кинув те поблажливе зауваження змусив дівчат у черзі почати обертатися і разом заливатись сором'язливим рум'янцем. Було в ньому щось таке, від чого слухачки зачаровано ціпеніли.

Ну, майже всі. Принаймні правильні слухачки.

- Так, так, а мухи важливі для балансу лайна в природі, - хмикнула жінка, здувши з чола сплутане пасмо сірого волосся.

А яким ще воно може бути після того, як тебе кілька разів поваляють по землі та стільки ж спустять у яр?

У відповідь тихо засміялися.

– Нащо ж так суворо, чарівна пані, навіть мухи корисні…

«Чарівна пані?» - Попри обіцянку поводитися пристойно, жінка цинічно посміхнулася і все ж озирнулася до того, хто говорив.

Почасти було цікаво подивитися на те безсовісне базікало, котре так щиро звертається «чарівна леді» до запиленої істоти невизначеного віку та стану. Базікалом виявився гарний молодий чоловік середнього зросту в чепурному світлому костюмі. Білий та золотий – кольори менталістів, найпрестижнішого факультету Моріона.

- Може мухи й корисні, а від некромантів лише збитки. Не стільки упокоять гидоти, скільки піднімуть, - озвалася вона.

Тільки чітко окреслені вперті вуста скривилися в дивній усмішці.

Чоловік у відповідь лише тонко посміхнувся, не розтискаючи вуста.

– А від кого тоді є користь? – украдливо поцікавився він, намагаючись визначити, на який факультет зібралося поступати це нещастя.

Як досвідчений придворний менталіст та декан факультету Леворіо Гостас звик оцінювати людей з першого разу і майже ніколи не помилявся. Одного погляду на жебрачку вистачило, щоб зрозуміти, хто вона. Лише пошарпаний життям шукач пригод може навіть найманець. Такі нерідко намагалися потрапити на факультет бойової магії. Диплом міг відкрити перед ними гаманці більш солідних замовників, але їх відсівали ще на першому етапі, тож менталіст уже приготувався улесливо побажати удачі на вступному випробуванні, але не встиг.

Жінка ліниво повела плечем і посміхнулася, дивлячись на співрозмовника.

– Від менталістів. Не дарма ж ваш факультет так хвацько і швидко піднявся. Ось ідеал, ось чого варто прагнути, не те, що некроманти. Яка різниця, що першим факультетом Моріону були саме вони й століттями несли ту славу з гідністю... Але то справа минула.

– Хм… То леді вирішила спробувати вступити на наш факультет?

Припущення було настільки безглуздим, що Леворіо навіть затримався. Проте, співрозмовниця виявилася набагато цікавішою, ніж він припустив спочатку. На додаток, чим більше вампір вдивлявся в замурзане обличчя з гострим поглядом сірих очей під хижо розкинутими чорними бровами, прямим трохи задовгим носом, впертим підборіддям і жорсткою лінією скривлених у посмішці губ, тим більше знайомим воно здавалося.

Але звідки?

- Ні, менталісти - це надто високо, куди мені до вас, - самокритично відповіла вона і відвела погляд у бік до воріт.

Там якраз почалася суперечка. Один з абітурієнтів звалився з мосту і, судячи з добре проперчених словесних обертів з боку рову, потрапив він туди завдяки щедрій допомозі.

- До чортиків набридло стояти тут, але потрапити до академії треба хай там як, - несподівано додала жінка, знову глянувши на менталіста і хитро посміхнулася. – Може проведете?

– Що?

- Проведіть мене у внутрішній двір. Ви ж туди йдете. Вам не складно, мені приємно. Потім якось розрахуємося, – анітрохи не зніяковівши, охоче пояснила жінка, хитнувши головою.

Пропилений пучок сірого волосся розтріпався, з'їхав з тім’я до правого вуха, але вона цього ніби й не помітила. Дивна справа, навіть у такому вигляді незнайомка примудрялася триматися з невимушеністю королеви, що не могло не привернути увагу вампіра.

Леворіо знову посміхнувся й окинув її поглядом.

- Вам не казали, що жінкам пасує скромність? - поцікавився він і все ж таки попрямував до мосту.

Потенційні студенти швидко відступали з його дороги, звільняючи прохід для менталіста. Хтось робив це без усякої радості, хтось проводжав очима, сповненими щенячого захоплення, хтось лютої заздрості. Не до нього. До самовдоволено усміхненої жебрачки, яка пірнула в прохід слідом за вампіром.

– Говорили, але потім одностайно погоджувалися, що косметика та гарна сукня пасують не менше, ніж скромність.

– То який факультет ви обрали, бойових магів? – на мить озирнувшись через плече, з усмішкою уточнив менталіст.

Все сильнішим ставало відчуття, що десь він її обличчя вже бачив, але де? Досить висока, але це не псувало її. Жінка пересувалася з грацією та впевненістю, без каплі незграбності. Де вони зустрічалися?

- Ні, дякую. Я вже не в тому віці, щоб дозволяти безкарно шпурляти в себе всіляку гидоту. Не вистачало ще зламати вашого викладача, не думаю, щоб мені те так просто подарували за гарні очі.