Розділ 16 (3)

На роздоріжжі ми ледве вислизнули від нього, відстрибнувши в різні боки. На величезній швидкості істота в'їхала в провулок, зробивши крутий віраж. Запахло паленою гумою.

Ввімкнулося магічне світло. Перед нами опинився горбатий «Запорожець». Але він був іншим, наче живим. І на підтвердження моїх припущень автомобіль уважно подивився на нас своїми фарами, як живими очима. Його радіаторні грати легко зігнулися в хижій посмішці. Іржавий корпус був невміло залатаний підручними матеріалами. А на місці дзеркал заднього виду стирчали саморобні металеві крила, що нагадували крило кажана.

Автомобіль-монстр погрозливо загарчав і, набравши швидкість, рвонув до Рінки. Фарві в моєму вигляді злетіла до стелі. Я підлетіла до неї і зачепилася за один із сталактитів. Роздратований автомобіль навертав кола під нами. Він без перебою сигналив, наче сипав лайки.

Усвідомивши, що це не допоможе, він з силою розігнався і вдарив боком об стіну печери, змушуючи нас здригнутися і міцніше схопитися за кам'яні відростки.

— Що тут відбувається? — голос Мадді був неприродно впевненим та командним. — Скажіть, ти що твориш?

Людина стояла на проході однієї з шахт і тримала лампу з ніжками, одна з яких напала на нас із вагонетки.

— Мадді, біжи, ми відвернемо увагу монстра, — сказала я.

Тільки зараз вона помітила нашу присутність.

Але чоловічка не рушила з місця. Натомість «Запорожець» рушив. На його «морді» з'явився винний вираз. Він вилявав вихлопною трубою, як собака хвостом, приглушено сигналив, наче скаржився.

— Як вам не соромно, — суворо сказала Мадді автомобілю та лампі. Та зістрибнула з рук господині, заскочила у прочинені двері «Запорожця» і сховалася. — Цьому я вас навчала? Соромно! Соромно має бути.

Машина винувато опустила капот і з підібганим хвостом-вихлопною трубою позадкувала.

— Спускайтеся. Вас ніхто не скривдить, — сказала Мадді, махнувши нам рукою.

Переглянувшись, ми спустилися до чоловічка. Тільки зараз фарві набула свого справжнього вигляду. «Запорожець» невдоволено загарчав.

— Вжик! Припини! — гукнула на нього чоловічка.

Він відразу замовк.

— Мадді, що відбувається? Ми думали, монстри взяли тебе в полон, — почала я.

Тільки зараз я помітила, що Мадді має дивний вигляд. Пухнаста копиця білого волосся зібрана в тугий пучок, зверху — захисна маска для очей. Одягнена вона у грубий робочий одяг, а на руках захисні рукавиці до ліктя.

— Це буде складна розмова. Ходімо, я вам все покажу.

Вона підійшла до авто і подивилася на пом'ятий бампер, провела рукою по подряпинах.

— Ось що ти зробив? Мені знову рівняти, — Вжик видав такий жалібний звук, що мені стало його шкода.

Мадді сіла на місце водія, запрошуючи нас до авто. Сусідні двері відчинилися самі. Ми обережно залізли на заднє сидіння.

— Навіть не знаю з чого почати…

Машина рушила, а Мадді повернулася до нас, відриваючись від керування.

— Мадді, кермо! — вигукнула, коли авто, набравши швидкість, загорнуло в один із тунелів.

— Вжик розумничка, він знає дорогу, — як ні в чому не бувало промовила чоловічка. — То на чому я зупинилася? А! Точно. Мій батько завжди мріяв, щоб у мене була сильна магія, якої не було ні в нього, ні в діда. Дідусь був видатним механіком та винахідником, але дуже суворим вихователем. Він хотів, щоб батько перейняв його майстерність, і всіляко припиняв бажання батька стати сильним чарівником. Не знаю, що трапилося в них — дідусеві погано пам'ятаю, але коли я підросла, то засвоїла дві речі: механіка і все, пов'язане з нею — це погано, а магія — це добре. Все, що пов'язувалося хоч якось із точними науками, засмучувало батька і тому було викреслено з нашого життя. Після вступу в кварту у мене відразу ж з'явилося сильне бажання щось лагодити та винаходити. Думала, це гени діда у мені прокинулися. Я довго чинила опір, а потім випадково розбила лампу в бібліотеці. Мені не варто було її зібрати. Тільки після зборки вона стала не тільки працювати, але ще й багато чого робити. Мов моє втручання вдихнуло в неї життя.

І на підтвердження її слів лампа висунулася з переднього сидіння, ворушачи лапками. Мадді продовжувала розповідь:

— Я їй приробила ноги. Кривувато вийшло, але Лампуля вже змогла пересуватися. Ось тільки показувати її не можна було. Тому я поставила собі за мету знайти місце, де мої творіння зможуть жити і я зможу творити без оглядки. Ідея сховатися під землею видалася мені геніальною.

«Запорожець» їхав вузьким коридором, від зіткнення зі стінами його відокремлювало якихось десять сантиметрів. Раптом ми в'їхали у величезну печеру. Я виглянула у вікно і обімліла. Ми заїхали на тендітний міст, під яким червоніла поточна лава. Міст почав звужуватись, а рівень адреналіну в крові підскочив на максимум — попереду було урвище. Діра метрів тридцять перегороджувала шлях.

Вжик наче відчув тривогу і додав газу, змушуючи нас влипнути в сидіння. Я не встигла закричати, як автомобіль зірвався з урвища і, ширяючи на великих крилах, опустився вниз, пройшовши близько до вогняної річки. Потім знову набрав висоту і граційно приземлився з іншого боку мосту.