Розділ 12

— Постривай, — він порився у внутрішній кишені своєї куртки і простяг мені дві стрілки годинника, який я роздобула і віддала йому. — Я тоді був не правий. Вони твої, я їх нікому не віддавав.

Приголомшена, я не могла повірити в такий щирий жест.

— Але як тобі вдалось? Вони після першого дзвінка повернулися на своє місце.

Обличчя Кіттерона осяяла лукава посмішка, і він скуйовдив волосся.

— Подумав, що ти не повіриш, що я їх не віддав... і стягнув їх ще раз. На щастя, другий раз вони поверталися на місце.

Я тихенько засміялася.

— Дякую, — сказала на видиху.

Наші погляди перетнулися. Його очі, обрамлені густими віями, обдавали теплим. Він так і манив. Я піддалася йому та поцілувала хлопця. Від його губ мене кинуло в жар, але всього на мить… бо наступної секунди Кіттерон відсторонився від мене, не відповівши на мій поцілунок. Він з досадою закусив нижню губу і відвернувся, ніби щось роздивляючись. Я винувато опустила погляд і відсунулася від нього.

— Вибач. Я не так зрозуміла.

Щоб не чути його відповіді, не бачити його винуватий погляд, зістрибнула з даху і полетіла якнайдалі від нього.

Розділ 12

Я сиділа за спинами Рінки та Кая, які, перешіптуючись, слухали професора Ельнара. Стадіоном гуляв легкий вітерець, але мені було нестерпно жарко. Я особливо горіли щоки, коли  ловила на собі погляд Кіттерона. У такі секунди я опускала голову, приховуючи обличча під розпатланим волоссям.

Мірлен Ельнар закінчував теоретичну частину факультативу магічних турнірів:

— Ось ми й прослухали все найзанудніше, тепер почнеться найцікавіше. Цього тижня розпочнеться відбір на турнір кварт академії. З вашого курсу буде обрано лише три команди, — незадоволені вигуки полетіли на адресу професора. Він підняв руку вгору, припиняючи гомін, і продовжив: — Відбір буде на виліт. Я розподілю кварти у випадковому порядку та напишу турнірну таблицю. Переможці перейдуть у наступний тур і змагатимуться із квартами старшокурсників. Бажаю всім удачі. І можете бути вільними.

Декілька адептів підійшли до професора, більша частина розбрелася по стадіону. На вільне зі мною місце присів Макс:

— Ти чого така кисла, Крилова? Лимонну кислоту з ваніллю переплутала?

— Якось так, — зізналася сумно, не в силах приховати емоцій.

Несподівано Макс згріб мене в обійми і притиснув до своїх грудей по-дружньому. Його голос змінився, ставши проникливішим:

— Кажи, хто тебе образив? Кому бородавок начарувати і павичий хвіст приробити?

Я вперше посміхнулася за весь день.

— Нікому. Я сама себе образила… Життя – біль.

— А ти як хотіла? Горіти завжди боляче,— пошепки сказав він так, що його чула тільки я. — Є два стани: горіння та гниття. Краще один раз спалахнути, ніж вічність розкладатися, не знаючи, навіщо існуєш.

Здивовано дивилася на Макса. Він ніби бачив мене наскрізь.

Жіночий сміх почувся майже над вухом. Вінежка награно привертала до себе увагу. Кіттерон ішов, обійнявши її за плечі. Він навіть одразу не помітив мене в обіймах Макса. байдуже пройшовся поглядом, поки не зупинив його на моєму обличчі. Він здивувався, і мені здалося, навіть розлютився. Я винувато відвернулася. Він вирішив, раз у мене з ним нічого не вийшло, отже, я переключилася на його друга.

— Мені треба йти, — я відсторонилася від однокласника, проскочила між закоханою парочкою гарпій і пішла вперед, не обертаючись.

Хотілося провалитися під землю чи хоча б метрів на десять нижче за Магікайські шахти. Більше ніколи в житті я не вчиню такого дурного вчинку!

Біля входу до головного корпусу мене зупинила Рінка.

— Атіко, ти куди поспішаєш? Ледве тебе наздогнала, — сказала вона, захекавшись і тримаючись за бік.

— Мрію втекти із цього світу. Туди, де мене ніхто не знає.

Рінка, мабуть, пов'язала мої слова з батьком.

— Дурниця все це. Не звертай уваги. Ти через це така засмучена?

Я подивилася в стурбовані очі Рінки.

— Мені потрібна допомога — треба знайти книгу, яку я втратила, коли на нас напали в лісах Нефеми.

— Це буде важко зробити.

— Я знаю, але є заклинання, яке може призвести до неї. Потрібно лише підготувати все потрібне.

— Добре. Можна навіть зараз пошукати інформацію в бібліотеці… Мені так і не вдалося з тобою поговорити наодинці після того інциденту зі слідчим.

— Я йому нічого не сказала. Ти ж просила не розкривати твій секрет – я й не розповіла. Але ти маєш повернути коштовності.

Фарві винувато опустила очі в підлогу.

— Я їх не крала, Атіко. Вони мої по праву. Батьки придумали цей обман з королівськими коштовностями, щоб якнайшвидше мене знайти. Напевно, зараз шерстять по сантиметрі всю Нефему. Від дрібничок, що залишилися, я позбудуся. Не думала, що вони ризикнуть звинувачувати мене у крадіжці. І мені шкода, що я вплутала тебе в цю історію.