Розділ 6 (3)

Першокурсники зібралися біля високої вежі. Її висоту складно було визначись — на рівні приблизно двадцяти метрів вона зникала в низьких хмарах. Макс продовжував жартувати, а я сміятися. Екскурсовод крижаним поглядом пройшлася по мені, і піднятого настрою як і не бувало. Я смикнула Макса за край куртки.

— Ти чого?

— Ми заважаємо екскурсії. Вона має бути цікавою.

— Нічого цікавого, я сам тобі розповім. Це вежа — штаб квартових вартових гарпій, вона відкривається лише раз на рік, коли сюди приводять першокурсників.

— А навіщо комусь штаб, до якого не можна увійти?

— Крилова, ну ти взагалі дивна. Я ж тобі сказав, штаб гарпій. Вони не входять, вони залітають до нього. До того ж, це свого роду відбір на профпридатність. Ось ти літаєш?

— Я? Мабуть, ще не пробувала, — збрехала колишньому однокласнику.

— Ось. А є такі, що не можуть літати. Здебільшого це самки гарпії. Ось для таких вхід сюди зачинено.

Адепти по одному заходили всередину. Ми пленталися в хвості.

— То що там із шампунем? Ти так і не сказала.

— Я не знаю, — відповіла серйозно, щоб він від мене відстав, — я лише кілька днів, як із крилами.

— Тоді треба уточнити.

Ми піднімалися гвинтовими сходами, Макс звісився через перила і, сунувши два пальці до рота, свиснув, привертаючи увагу.

— Гей, Кіт! — Через пару прольотів над нами з’явилась постать Кіттерона. Поруч стояла задоволена Вініжка. — Кит, ти пір'я миєш звичайним шампунем чи якимось спеціальним, як для тварин? — Я червоніла і готова була провалитися під землю, коли скляний погляд Кіттерона пройшов нас. Але колишнього однокласника це тільки розчарувало: — Ні, я не для себе. Ліза нещодавно дізналася, що вона гарпія, і ми з нею збентежені. Як за крилами доглядати? А то раптом у пір'ї заведуть якісь паразити.

Після слів про паразитів я вибухнула реготом. Кіттерон ще раз глянув на нас зверхньо і мовчки зник.

— Я ж говорю, голубю.

— Покровський, ти неможливий!

— Не більше, ніж завжди!

Я зніяковіла від його погляду. Пильного, пронизливого, немов у ньому приховано щось більше, ніж він хотів показати. Відчуваючи незручність, я перевела тему в інше русло:

— Пам'ятаєш джинсову куртку, яку ти мені позичив? Я в ній знайшла помаранчевий камінь.

— Не було в мене жодного каміння.

— Рінка сказала, що це змійовик, і він захищає від пошуковиків.

— Це точно не мій. Ти нічого не переплутала? Для того, щоб носити такий сильний талісман, потрібен спеціальний дозвіл. Я, на жаль, такого не маю.

— Зрозуміло…

Я здогадалася, що недарма майстер у парку штовхнув мене — мабуть, у цей момент він підклав камінь.

Ми сильно відстали від екскурсії та піднімалися нагору на самоті. За кілька прольотів на стінах з'явилися картини із зображеннями гарпій. Кожна була підписана. Я зрозуміла, що це були ті самі легендарні квартові вартові. Спочатку ми розглядали їх, але що вище піднімалися, то швидше зникав мій інтерес. Поки ми не натрапили на рамку без картини. Під нею був напис. Я прочитала її, і тілом побігли мурашки.

— Леонол Гейл, — сказав Макс. — Ти чого, Крилова? Засмучена? — Мені стало гірко та боляче. — До тебе це не має жодного відношення. Мало в чому винні твої батьки.

Нічого не відповівши, я пішла сходами далі.

— А ось дивись, ще одна порожня рамка, — лише через пару портретів перед нами виявилася така сама картина. — Еланія Чейк, дочка ректора, — прочитав Макс.

— Дивно, навіщо було забирати її портрет?

— І зробили це нещодавно. Дивись, тут навіть пилюка не встигла осісти, — він провів пальцем по порожній рамці. — Порівняно з портретом твого батька.

Хтось зі студентів торопив нас піднятися нагору. Ми вийшли на оглядовий майданчик Воронячого гнізда — саме так називався штаб вартових гарпій. Сильний вітер тріпав мій одяг, майже зриваючи з плечей розстебнуту куртку. Екскурсовод щось розповідав у східній частині майданчика. Тут був вхід на верхні поверхи, де працюють крилаті вартові. Але вхід простим студентам туди закрито. Я підійшла ближче до огорожі, щоб подивитися, на якій висоті ми знаходимося, але туман Нефеми не дав мені цього зробити.

— Дивну дрібничку я знайшла, — пролунав з-за спини гидкий голос Вінежки.

Обернувшись, я побачила кулон, який мені передав батько. Мабуть, від сильного пориву вітру на майданчику ланцюжок порвався. На блідому обличчі сестри грала хитра усмішка. — У кого я його бачила? — продовжувала вона знущатися.

— Віддай! Це мій кулон.

— Не бачу на ньому жодних розпізнавальних знаків. Де написано, що він твій?

— Я бачив його на шиї Лізи, коли ми піднімалися на вежу, — заступився Макс.

Немов відчувши недобре, Кіттерон підійшов до Вінежки.

— Що тут відбувається? — спитав він.

Вінежка тут же зобразила ангельський вираз обличчя, боязко поглядаючи в наш бік.