Розділ 2 (3)

«Люба Атіка!

Швидше за все, тобі сьогодні виповнилося вісімнадцять, і ти вперше опинилася в новому для тебе світі. Не бійся, у тебе все вийде!

Задовго до смерті я передбачав, що ти опинишся тут, і не втримався, щоб не залишити тобі це послання.

Я хотів, щоб твоє життя було щасливим і безтурботним, але в цьому світі це було неможливо. За кілька годин до мого арешту я відправили тебе на Терру, де тебе прийняла інша сім'я. Згодом зрозумієш, що так тобі було краще. Тутешній світ агресивний, і ти маєш захищатися. Тільки вступивши до лав квартових вартових, ти зможеш себе убезпечити. Але навіть ставши ним, не довіряй нікому. Ти завжди будеш під наглядом ордену. Вибач, що залишив таку спадщину.

Тут невелика сума, якої тобі має вистачити.

Я тебе люблю. Мені шкода, що життя нас розлучило.

Твій батько, Леоноле Гейлі».

Приголомшена листом з минулого, я пробігалася очима по рядках раз-по-раз, намагаючись зрозуміти вміст. Батько був змушений мене віддати — він мене оберігав. У моєму серці не було образи на нього, лише сильна досада. Але вона була більше до нового світу, ніж до нього. Оглянувши конверт, я знайшла непомітний напис — збоку було написано: «Іди за ажурною білою парасолькою».

— Ажурна парасолька. Як дивно.

Я поклала листа у внутрішню кишеню джинсової курки, стороною обійшла Скрягу і вилізла з картини в реальний світ.

— Нічого собі! Як тобі вдалося вивудити в нього гроші? — здивувався Толковий.

— Що дивного? Вона ж Гейл! — відповіла Казочниця.

Книги уважно дивилися на мене. Я посміхнулася їм, на якийсь момент у моїй душі стало легко. Я була вдома.

— Я повинна іти. На мене чекає академія кварт. Але я обов'язково сюди повернусь.

Я підійшла до дверей, але мене зупинив книжковий голос:

— Атіко, візьми мене собою! — вигукнула Казочниця, дивлячись благаючим поглядом. — Я невелика і завжди підкажу, якщо виникнуть запитання.

Опиратися їй я не могла. Взявши книгу під пахву, попрощалася з рештою і вийшла надвір.

Сильний порив вітру почав тріпати розстебнуту куртку, вирвавши з внутрішньої кишені листа. Воно злетіло високо в небо, але я не ладна була віддавати його стихії. Розбігшись, я сильно змахнула крилами, відриваючись від землі. Ще один сильний помах надав мені впевненості — я ширяла як птах, широко розправивши крила, ніжилася в повітряному потоці, стрімко наближаючись до конверта. Ще один помах — і батьковий лист у мене в руці. Щастя розпирало мене, коли я спускалася до будинку спіраллю, відчувала повітря, його рух і непостійний характер. Я стала його частиною.

Трохи ніяково збалансувавши при приземленні, я подивилася на свої крила. Чорне оперення тріпав зухвалий вітер.

— Атіко, ти літаєш! — вигукнула Казкарка.

— Так. А що тут такого?

— Самки гарпій не літають! Магія польоту доступна лише квартовим стражам. Ти просто не можеш літати – це неможливо! У Квадраті світів за сімдесят років ще жодна гарпія не полетіла, не вступивши до лав квартових вартових.

Я трохи зніяковіла.

— І що це значить?

— Не знаю. Але про твою здатність краще нікому не говорити. Та й літати не варто. Це приверне до тебе непотрібну увагу.