Ущипніть мене

Хвоя на доріжці спресувалася у якийсь дивний килим."Мабуть, давно бабунечка не їздила цим шляхом", - подумала Еля і пришвидшила крок. Дівчинка любила ці місця, знайомі їй із самого дитинства.
 У свої 14 років Еля мала худорляву статуру, волосся кольору пшеничних полів та зеленкуваті, мовби котячі,очі. На лямках рюкзака повисли навушники, музику дівчинка вимкнула ще раніше. Здавалося, що у цій свіжій зелені сільської вулиці андроїд, разом з усіма програмами, недоречний. До того ж, Еля знала, що її бабуня терпіти не може відгородження від оточуючого, навіть через музику в навушниках.
 Дівчинка насупилась, пригадуючи мамині начитування і в черговий раз подумала, що незважаючи на те, що вона зріла особистість, батьки ставляться часто до неї, як до маленької. Зовсім інша справа - бабуся. Вона завжди чудово розуміла Елю. А до того ж, з нею було дуже цікаво, вона вміла прості речі подати так, що викликала зацікавлення. Еля пригадала, як весною вони саджали грядки, водночас говорячи про війну, в якій зависла Україна, Ярослава Мудрого з його реформами та новий фантастичний фільм.
"Ні, бабунечка у мене справжній друг, - подумала дівчина,- завжди порадить щось підходяще і ніколи не видасть батькам".
 Еля, або ж, як її від народження назвали батьки , Еліна, підштовхнула носком кросівка шишку, що лежала посеред стежки, минула криву товстезну сосну і побачила такий знайомий будинок бабусі. Ще з першого погляду на незвичне різьблення стріхи, яскравий колір паркану і старий, але доглянутий сад їй, як і завжди, зробилося весело і якось легко. Дівчина різким рухом відкрила хвіртку, що дзвінко торохнула металічними завісами і увійшла до двору. Одразу кинулась до Блека - старого велетенського пса, який відносився до породи середньоазіатської вівчарки і був за характером повною протилежністю власній зовнішності: добрий, лагідний і дуже сумирний. Коли Еля буламаленькою, навіть катав її на спині, а дитина не тямила себе від гордості і щастя, зарившись у густючу шерсть собаки, який розмірами нагадував добряче теля.
 Зустріч старих друзів пройшла ніжно, сповнена обіймів, пестливих слів і глухого гавкання. Коли дівчинка таки відійшла від Блека, то її одяг був вологим від слини і прикрашеним рудуватою шерстю. Еліна піднялася сходинками порогу і зайшла в дім, з насолодою вдихнувши запах м’яти та нагідок, який завжди наповнював сіни. Із кухні назустріч онуці вийшла з відром,повним картопляних очистків, бабуся. Дівчинка одразу кинулася обійматись - не бачилися аж цілий місяць,а мобільний зв’язок - це все ж не те. Елина бабуня - Ніла Сергіївна, жінка середнього зросту, спортивної статури, мала приємне , відкрите обличчя і дуже виразні очі, які зараз із променистою теплотою дивилися на онучку. Весь її образ видавав людину енергійну, щиру і зовсім не стару. Ніла Сергіївна погладила дівчинку по спині, скуйовдила волосся, ніжно поцілувала у скроню і запитала Елю:
 - Що, ти тепер фіалочка?
 Погляд бабусі зупинився на широкому фіолетовому пасмі, що фарбою зміїлося через усю довжину Елиного русо-жовтуватого волосся.
 - І як відреагувала мама?- тепер у погляді, окрім тепла, були ще іскринки смішинок.
 Дівчина трішки почервоніла, пригадавши розмову з мамою, яка не лаяла її, але була дуже незадоволена і самим фактом фарбування, і обраним кольором. Мама пхикала, гмикала і врешті-решт сказала, що дочка схожа тепер на какаду.
 Еліна подумала, що бабуся, як завжди, її зрозуміла. Навіть фіалочкою назвала. А не якимосьякимось какаду.
 - Бабусечко-о-о-о, я так за тобою скучила,- притулилась дівчинка до бабусі.
 Удвох зайшли до кухні. Еля скинула рюкзак і швиденько заглянула в каструлю, де її чекав улюблений холодець. Проста і така смачна страва. Ніла Сергіївна жартівливо штовхнула свою фіалочку ліктем у бік і показала поглядом на умивальник. Еля швиденько помила руки і сіла за стіл.
 Після частування удвох із бабусею пішли подивитися городину. Ідучи стежкою, дівчинка замилувалася садком із квітами, в якому було все: гладіолуси, троянди, різні види ромашок, лілій, півоній. Вона ледве стримала якийсь радісний клич, який підтверджував те почуття спокою та щастя, щоохопило душу.
 - Бабусю, а чому мене назвали Еліною? Це ж не українське ім’я.
 - Так назвала тебе мама. Приїхала із якихось своїх розкопок в Керчі і заявила, що коли народиться донечка, буде носити ім’я Еліна. ЇЇ факел...
Бабуся помовчала, а тоді додала:
 - Скільки не запитувала потім, чому саме так, та вона тільки посміхалася і говорила, що хоче, щоб у її житті було багато світла, сяяння.
Пішли далі. А Еля подумки повторила :"Отже, факел, мамусю.Цікаво, чому..."Дівчинці завжди здавалося, що з її іменем повинна бути пов’язана якась таємниця.
 Елінині батьки - історики. Мама захоплюється розкопками, тато надає перевагу дослідженню і опису знайденого. У вільний час мама любить читати та подорожувати, а тато всю сім’ю заохочує до активного відпочинку: байдарки, походи, різноманітні квести.
 Але останні декілька років, із настанням війни, батьки проводять вдома. Мама пише наукові статті для журналів, а тато працює істориком у школі,
щоправда, не в Елиній. Вирішили на домашній нараді, що так для всіх буде краще.
 До вечора Еля обходила господарство, роздивлялася, чи встигло щось змінитися від її останніх відвідин,раділа своєму приїзду. Дівчинка любила місто, але лише у бабусі на всі 100% відчувала себе вдома.
 "Бара-бара-бара..., - задеренчав смартфон композицією якогось іноземного співака. Еліна скинула цю пісню, як і декілька інших перед від’їздом із татових файлів, бо ж цікаво, що вони там із мамою слухають.
 Тарабанчання мелодії стало голоснішим, Еля потяглася до телефону та продивилася нові повідомлення, що надійшли на її сторінку у Фейсбуці.
Спам, пропозиція від однокласниці поїхати на річку, коментар від Свята із 9А. Останнє викликало змішані почуття: радість розливалася всередині і водночас було якось незручно. Дівчина хмикнула, скинула чорного кота Аза, названого так за першою буквою старослов’янського алфавіту через свою любов всюди першим всунути свого носа. Кіт потягнувся, загнав кігті у лавку і почав точити, не відводячи погляду жовтих очей від хазяйки. Еля уже вирішила піти до будинку, аж раптом її увагу привернуло сріблясто-голубе, ледве помітне сяйво, що йшло від лівого кутка стріхи, який виходив на сад.
Металевий дах закінчувався незвичним дерев’яним різьбленням, яким була огорнута вся коробка будинку. Ось саме від нього в самісінькому кутку ішло сяйво. Еліна підійшла ближче, кіт поплівся за нею. Але, задравши голову і вдивляючись у незрозуміле явище , вона зрозуміла, що нічого не побачить, бо ж високо. Дівчина пішла по драбину, яка стояла біля сараю. Хоча Еля була і досить тендітною на вигляд, але драбину донесла до будинку без великих незручностей. Батьки приділяли багато уваги не лише тому, як вона вчиться, а і фізичній вправності. Тато записав до басейну і на боротьбу, а мама на танці і гімнастику. Якось недоречно пригадалося, як Еля злилася, коли повинна була бігти на якийсь із гуртків, тоді як більшість її друзів їли чіпси перед телевізором чи комп’ютером або ж грали в ігри на планшеті.
Кінчилося тим, що втрутилася бабуся,провівши серйозну розмову із мамою. Частину позашкільних занять відмінили, лишились тільки заняття сучасними танцями, бо Еля шаленіла від хіп-хопу та заняття з боротьби. Тепер вона частіше гуляла з друзями, більше читала, а інколи таки установлювала нову гру на планшеті і уперто проходила її до кінця.
 Дівчина приставила драбину до стіни будинку і почала підніматися угору, Блек чомусь нервово загавкав, кіт почав шипіти, а Еліна була уже біля того місця, де від завитків дерева йшло незрозуміле сяйво. Декілька секунд роздивлялася, а потім обережно торкнулася пальцем. Щось свиснуло, в очах потемніло, здалось, що дівчинка падає, намагаючись за щось ухопитись.
 Серце шалено колотилось від страху, долоні похололи, а в душі скрібся переляк. У голові лишилась лише одна думка про те, куди ж вона падає і чому так темно. Аж раптом в очі вдарило струменем блакитного світла і відчуття падіння припинилося. Еліна намагалася протерти очі, відігнати сльозову пелену, що затягла погляд після останнього палахкотіння невідомого сяйва. П’ята точка боліла, бо саме на неї вона і приземлилася. "Оце так бухнулась",- подумала дівчинка. Протерла очі і ще раз сфокусувалася на оточуючому. Потихеньку пелена почала спадати і Еля , швидко підскочивши на ноги, почала крутити головою на всі сторони. А дивитися було на що. Вона знаходилася на кам’яному майданчику, розміром десь 3×4 метри, який нависав над річкою і був, мов балкон, обплетений ожиною та плющем.
 Дівчинка оглянулася назад. Із майданчика така ж сама кам’яна стежка вела у зарослі, що нагадували якийсь листяний будинок. Від нереальності усього, що відбувалося, Елі спочатку захотілося сміятися, а потім і плакати. Думки змішалися.
 "Може, я вдарилася головою і у мене галюцинації? А що, Мирослава Полтавцева, подруга по заняттях із рукопашного бою, якось говорила, що на одному із тренувань так приклалася головою об мати, що відчула себе космонавтом і навіть бачила себе одягненою у скафандр. Може і зі мною так?" Дівчинка прикрила очі,потім знову розплющила, порахувала до 10, торкнулась своєї голови , перевіряючи на предмет поранень. А навколо нічого не змінилося. Елі стало по справжньому страшно,ноги підгиналися, але вона подумки наказувала собі:" Не панікуй, не панікуй, не панікуй!Цьому є якесь пояснення. Треба його лише знайти! Точно, можна ж подзвонити!Телефон при мені!" Дівчинка вихопила смартфон із кишені і почала дзвонити бабусі, мамі, тату, однокласникам, друзям. Усім. Але ... "абонент не може прийняти вашого дзвінка" щоразу долинало із динаміка. "Такого просто не може бути!Це все нереально. Сниться мабуть!"
 Еліна знову сіла на кам’яну підлогу майданчика, який чомусь, незважаючи на яскраве сонце і теплінь, був холодним. Подумала декілька хвилин і вирішила, що варто перевірити, куди веде стежка. Гірше від цього не буде.
 Вона піднялася і швидко рушила доріжкою, підійшла до витворених природою воріт, потягла плетіння із листя на себе і завмерла. За ними стояло шестеро: двоє хлопчаків, років 13-14,дуже схожих рисами обличчя, але з різним кольором очей, волосся і навіть відтінкомшкіри, дівчинка років 11-12 із незвичним блакитнуватим відтінком волосся, хлопець, якому на вигляд було десь 16, і який нагадував бійця на ринзі: коротке чорняве стрижене "їжачком" волосся, правильні, чіткі риси обличчя і темні карі очі. Поряд із ним стояла якось дивно одягнена дуже вродлива жінка середнього віку і старий, але досить міцний на вигляд дідусь із довгою сивою бородою і кошлатими, теж сивими бровами. Еля моргнула, ще раз глянула на людей, що теж уважно дивилася на неї у повній тиші і подумала:"А ось і Гендальф із компанією". Жінка зробила крок уперед і урочисто якось проголосила:"Факел життя знайшлась! Приєднуйся до нас та відвідай місце збору!" 
 "Ущипніть мене!Сильно!Можна навіть до синяків! Ущипніть!"- пронеслось у Елиній голові.