4 глава

Усе вирішилося в четвер увечері, у «Комі», за два дні до того, як я взагалі зрозуміла, що таке буває.

Ми сиділи за нашим улюбленим великим столом біля вікна. Вся компанія: Дарина, Юля, Соломія, Богдан із велосипедом, припнутим до радіатора всупереч усім правилам кав’ярні, Назар і ще кілька наших. І Кирило — він уже встиг стати частиною цього натовпу, ніби й не зникав ніколи. Без Крістіни, звісно. Вона знову була «зайнята» — тобто існувала переважно на його фотографіях.

Я не хотіла йти. Ще зранку відчувала той неприємний внутрішній протяг, який завжди попереджає про погані ідеї. Але не піти означало б здатися. Тому я прийшла. Сіла. Замовила каву. І чекала.

Чекати довго не довелося.

— Так, увага, друзі, — Кирило підняв склянку, ніби на тост. — Маю новину. Ми з Крістіною на цих вихідних їдемо до її батьків. Офіційне знайомство. Все серйозно. Здається, це воно…

Стіл загув. Соломія охала, Богдан свиснув, Юля сказала щось про «як швидко». Кирило купався в цієї увазі, повертаючи обличчя то до одного, то до іншого, щоб кожному дісталося трохи його сяйва.

А потім, на гребені цієї хвилі, він зробив те, що робив завжди. Не втримався — зачерпнув ще трохи уваги за чужий рахунок.

— А ти, Алісо? — він повернувся до мене, і весь стіл повернувся разом із ним. Навіть Інна за стійкою. — Ти в нас така закрита книжка. Коли вже поділишся? Чи в тебе там на особистому фронті досі тільки конспекти й висока самооцінка?

Він усміхнувся — м’яко, з турботою, при всіх. Та сама «друга серія» його співчуття.

У цю секунду я мала зробити те, що вміла найкраще: стримати обличчя, кинути спокійне «працюю над собою», перевести все жартом. Гребля. Контроль. Захист.

Натомість мій спокійний, рівний, навіть приємний голос сказав зовсім інше:

— Узагалі-то, є.

Стіл затих. Не одразу, а хвилею, як затихає аудиторія, коли хтось упускає склянку.

— Є — що? — перепитав Кирило. У його усмішці вперше за два тижні промайнуло справжнє здивування.

— В мене є дехто, — тихо відповіла я.

Пізніше я сотню разів прокручувала цю мить у голові, але так і не зрозуміла, хто саме тоді говорив замість мене. Точно не та Аліса, яка щоранку розкладала одяг на завтра. Говорила інша. Та, що два тижні жила з чужим ідеальним життям, яке тиснуло їй на горло, і нарешті відштовхнула цей чобіт.

— О-о, — Кирило відкинувся на спинку стільця, складаючи руки на грудях. — І хто ж цей щасливець? Чого ховаєш? Чого ми його не бачили?

— Бо він не з тих, кого треба показувати, — відповіла я. І, вже не втримавшись, додала: — Він узагалі не такий, як… ну, як ти. Набагато глибший. Цікавіший. З ним решта поруч здається… — я зробила паузу, і вона вийшла важкою, — …трохи плоскою. Та нецікавою.

Я навіть не дивилася на Кирила. Але боковим зором побачила, як його усмішка тріснула. Тонко і майже непомітно.

— Серйозно? — Соломія аж подалася вперед, очі горіли. — І хто це? Ми його знаємо? Алісо, ти весь цей час мовчала?!

— Як його звати?

— З якого він факультету?

— Чого ти нам нічого не казала?!

Питання посипалися градом. А в мене не було жодної відповіді. Я щойно вигадала з повітря ідеального хлопця. Глибшого, цікавішого, справжнішого за всіх… І тепер вся компанія чекала імені, обличчя, доказів. 

Фото з даху з вогнями… Чи що вони там чекали…

Я глянула на Дарину. Вона дивилася на мене з виразом людини, яка спостерігає, як її найкраща подруга на повній швидкості летить у стіну — і чомусь усміхається.

— Це… — почала я і замовкла.

У голові було порожньо. Тільки гул крові й тридцять пар очей.

— Це новенький? — підказувала Соломія. — Ти познайомилася і нам не сказала?!

— Дайте людині сказати, — втрутилася Юля, але навіть вона не приховувала цікавість.

Кирило мовчав. І це мовчання було найгіршим. Він єдиний не вірив мені жодної секунди. Я бачила це в його очах. Він уже смакував момент, коли я запнуся, почервонію і вся ця історія обернеться проти мене вдесятеро.

— Ну, — нарешті м’яко сказав він, із тим самим гидким співчуттям. — Може, він трохи… уявний, цей твій загадковий геній? Буває. Я розумію. Не всім щастить…

Стіл засміявся — не зло, просто за інерцією. Але в цьому сміху я почула, як моя гребля осідає. Як завтра весь курс шепотітиме: 

«Чули? Аліса вигадала собі хлопця, щоб не виглядати гірше за Кирила».

І я зрозуміла — треба назвати ім’я. Будь-яке. Зараз.

— Він не уявний, — сказала я, встаючи. Голос тремтів, але зовсім трохи. — Я вам його покажу. Скоро. Просто він… не любить усього цього…

Я кивнула на стіл, на телефони, на Кирила з його ідеальними фото. І в цьому жесті раптом проступив образ. Людина, якій справді байдуже до всього цього. Яка о шостій ранку стоїть під корпусом і малює пожежну драбину, бо їй начхати, що про неї подумають.

Опівнічний художник.

Я не дала собі до кінця обдумати цю думку. Просто схопила куртку, кинула гроші на стіл і вийшла з «Коми» з виглядом людини, в якої все під контролем.

Надворі мрячило. Холод пробрався під шкіру, і я нарешті дозволила собі глибоко, тремко видихнути.

Я щойно пообіцяла всій компанії показати неіснуючого хлопця.

— Алісо! — Дарина наздогнала мене за пів кварталу без куртки, обхопивши себе руками. — Що це зараз було?!

— Я не знаю, — чесно відповіла я.

— У тебе є хлопець, про якого навіть я не знаю? Бо якщо є — я ображаюсь. А якщо немає…

— Немає.

Дарина зупинилася. Дощ сідав на її волосся дрібними краплями.

— Алісо… — вона взяла мене за плечі. — Скажи, що ти не збираєшся робити те, про що я зараз подумала.

— А про що ти подумала?

— Що в тебе обличчя людини, яка щось серйозно замислила. І це лякає мене сильніше, ніж Кирило з усіма його дахами.

Я подивилася повз неї — на темний мистецький корпус через дорогу. У більшості вікон було темно, лише одне, на верхньому поверсі, світилося. Майстерня. І в тому вікні крізь мряку виднілася самотня постать.