3 глава

Є речі, до яких неможливо підготуватися, хоч скільки їх репетируй перед дзеркалом. Наприклад, до зустрічі з людиною, з якою ти колись ділила парасольку в дощ, ранкову каву і купу маленьких таємниць, — а тепер вона за три метри від тебе в аудиторії, що пахне древесиною і чужими парфумами…

Кирило увійшов на другій парі так, ніби виходив на сцену.

— Колеги! — професорка Лідія Андріївна підняла окуляри на лоб. — У нас поповнення. Кирило перевівся до нас із… звідки ви, нагадайте?

— Зі складних обставин, — усміхнувся Кирило, і кілька людей одразу засміялися.

Він завжди так умів — кинути фразу, яка нічого по суті не каже, але звучить так, ніби за нею ціла епопея. Соломія поряд зі мною аж подалася вперед, уже відчуваючи матеріал на тиждень вперед.

Він повільно обвів аудиторію поглядом, як господар, що повернувся до власної вітальні. Дійшов до мене. Затримався на частку секунди. І всміхнувся — тією самою усмішкою, яку я колись вважала теплою, а тепер бачила наскрізь. Усмішкою людини, яка перевіряє, чи влучила стріла в ціль.

Я всміхнулася у відповідь. Рівно, ввічливо, з тією байдужістю, яку відточувала два дні. Брова злегка вгору. 

«Як мило. Ти досі існуєш».

Він сів через два ряди. І вже за пів пари я зрозуміла: він повернувся не сам…

— …ну і ми з Крістіною думаємо рвонути на зимових до Карпат, — долинало до мене уривками, поки Лідія Андріївна писала на дошці схему. — У неї там своя компанія, хлопці з бізнесу… Та ні, я тепер зовсім по-іншому на все дивлюся. Доросло…

Крістіна. Те саме біле пальто. Її не було в аудиторії, але вона була в кожному другому реченні — як логотип. Він не розповідав про неї. Він нею хвалився. Це зовсім різні речі, і я, філологиня, відчувала цю різницю шкірою.

— Доросло, — пошепки передражнила Дарина мені на вухо. — Він два роки тому плакав, коли програв тобі в «Монополію»…

Я фиркнула. Тихо, але Кирило відчув. Повернув голову.

— Алісо, — сказав він на всю аудиторію, з тією щедрою привселюдністю, яка не залишає тобі вибору. — А ти як? Чула, ти все там само, на філфаці. Не нудно? Я ось вирішив — життя одне, треба брати від нього все.

«Ти теж на філфаці, генію», — подумала я. А вголос відповіла:

— Та ні, не нудно. У нас тут синтаксис і драми. Вистачає.

Сміх прокотився аудиторією. Маленька перемога. Але Кирило грав у довгу. Я бачила це по тому, як він кивнув, ніби запам’ятав, і спокійно відвернувся до дошки.

На перерві вся компанія вивалила в коридор, і Кирило одразу опинився в центрі — легко, природно, як завжди. Богдан тиснув йому руку, Соломія сяяла, навіть Назар стримано кивнув. Кирило був своїм. Це була його головна суперсила — заходити в будь-яке коло так, ніби це він його колись і створив.

— А де ж Крістіна? — невинно поцікавилася Соломія. — Кажуть, така краса в тебе дівчина…

— Та вона зайнята, — Кирило одним рухом дістав телефон, ніби фокусник. — Ось, дивіться. Минулі вихідні.

І почалося.

Фото за фото. Крістіна на тлі моря. Крістіна за кермом. Вони вдвох на даху з вогнями міста внизу. Крістіна сміється так, ніби їй щойно сказали, що вона безсмертна. Кожне фото — як сторінка з глянцевого журналу. Компанія охала, Соломія коментувала вголос, Юля ввічливо кивала, Богдан повторював «нічого собі» тим особливим тоном, яким хлопці хвалять чужу машину.

А я стояла трохи осторонь і відчувала, як під ребрами розливається холодна, важка цівка.

Не тому, що ревнувала. Це минуло. А тому, що в цій красивій каруселі чужого життя був прихований рахунок саме для мене. Кожне «дивіться, як у мене» тихенько запитувало: «А як у тебе?» І всі це чули.

— А ти, Алісо? — Кирило підняв голову від телефону, і вся невидима увага групи раптом повернулася до мене. — Ти ж у нас завжди була… ну, серйозна. Книжки, оцінки. Зустрічаєшся з кимось узагалі?

Тиша вийшла занадто гучною.

— Працюю над собою, — відповіла я легко, найбезпечнішою з усіх відповідей.

— А-а, — протягнув він з тією усмішкою, у якій ховалося співчуття — найгидкіше з усіх почуттів. — Ну так. Це теж важливо.

«Це теж важливо». 

Цими словами він акуратно поклав мене на полицю до «тих, у кого не склалося». Лагідно, при всіх, з турботою в голосі.

Соломія опустила очі. Дарина набрала повітря, щоб встряти, але я ледь помітно хитнула головою. Не треба. Гребля тримається…

Хоча насправді вона вже тріщала…

Я всміхалася, кивала, навіть докинула жарт, на який всі засміялися. А всередині тиск наростав. Не на Кирила. На себе. На дівчину, яка так старанно будувала свою ідеальну греблю з конспектів, оцінок і розкладеного звечора одягу — і забула зробити в ній хоча б одне маленьке вікно, крізь яке могло б пробиватися щось живе…

Кирило був несосвітенним. Але він поставив мені дзеркало. І в ньому я побачила не суперницю Крістіні, а просто себе — дуже організовану й дуже самотню.

Дзвінок врятував нас усіх. Компанія потягнулася назад в аудиторію. Я йшла останньою, поруч із Дариною.

— Не зважай, — тихо сказала вона. — Він це навмисно. Йому так легше дихати — за чужий рахунок.

— Я знаю.

— Тоді чому в тебе таке обличчя?

Я не відповіла. Бо відповідь була надто незручною навіть для самої себе: тому що маленька, сердита частина мене теж хотіла дістати телефон. Теж показати дах з вогнями. Теж сказати «а в мене ось як». І не мати чого показати — раптом виявилося не дрібницею, а справжньою діркою, крізь яку дуло.

Я вирішила, що переживу цей день. Просто Кирило, просто фото, просто перша спільна пара. Завтра все вляжеться. Моя гребля міцна.

Я навіть майже в це повірила.

Це, як я вже казала, був мій талант.