2 глава

Того ж вечора ми знову зібралися всі разом — «Кома» працювала до десятої, і ніхто не поспішав розходитися.

Богдан з серйозним виглядом вчителя, який пише нову Конституцію, намагався навчити нас грати в карти за правилами, які, я майже впевнена, щойно вигадав.

— Ні, ні, валет б’є даму, але тільки якщо ти оголосив «варту», — пояснював він, піднімаючи брову.

— Ти щойно це вигадав, — буркнув Назар, не відриваючи очей від своїх карт.

— Я не вигадав! Це класичні правила!

— Класичні правила чого? — засміялася Юля.

— Життя, — гордо відповів Богдан. Ми всі дружно застогнали.

Соломія знімала все на телефон, раз у раз повертаючи камеру на себе: «Друзі, ви не повірите, який абсурд тут відбувається». Ніби вела прямий репортаж із зони стихійного лиха. Юля, як завжди, розсуджувала суперечки. Назар вигравав мовчки, але якось так змістовно, що до його мовчання прислухалися більше, ніж до чиїхось слів. Дарина дописувала якийсь конспект — навіть коли реготала, вона все одно щось писала. А я просто сиділа з чашкою теплого чаю (ввечері я вже переходила на чай, кава в цей час тільки заважала) і дивилася на них усіх.

І в грудях розливалося таке тихе, глибоке тепло… Коли поруч люди, при яких не треба нічого пояснювати. Нічого приховувати. Нічого вдавати.

Це і була моя компанія. Велика, гучна, заплутана так, що вже й не згадаєш, хто кого з ким колись познайомив. Богдан, який усе на світі перетворював на змагання чи теорію. Соломія, для якої не існувало новина настільки маленької, щоб не розповісти її першою. Юля, яка одним поглядом могла загасити пожежу. Назар, чиє мовчання важило більше за будь-яку промову. І Дарина — моя найближча, та, що бачила мене без маски.

— До речі, — раптом сказала Соломія, відклавши телефон. Я одразу напружилася. У неї «до речі» завжди означало початок чогось цікавого. — Сьогодні в коридорі чула, що той дивак з мистецького знову малював щось дивне. Кажуть, о шостій ранку стояв під корпусом і малював пожежну драбину.

— Учора був бак, — вставив Богдан. — Сьогодні драбина. Що завтра? Каналізаційний люк?

— Може, в нього серія, — усміхнулася Юля. — «Речі, повз які всі проходять», — вона провела у повітрі руками.

— Або він просто дивак, — знизав плечима Богдан. — Привид. Я ж казав — привид.

Тоді я ще не знала його імені. Для мене, як і для всіх, він був просто легендою коридору — темою для жартів. Опівнічний художник речей, яких ніхто не помічає. Я навіть уявити не могла, що вже за два тижні саме повз нього я не зможу спокійно пройти…

— Облиште його, — несподівано тихо сказав Назар. — Малює і малює. Нікого не чіпає. У наш час просто займатися своєю справою і не лізти в чужі — це вже майже подвиг.

На цьому тему закрили. Назар умів закривати теми одним реченням.

Ми розійшлися близько десятої. З Дариною ми, як завжди, йшли разом — нам було по дорозі. Місто пахло вологим асфальтом і наближенням осені. Якийсь час ми просто мовчали. Тим мовчанням, яке буває тільки з людиною, з якою не страшно мовчати.

— Ти весь вечір була не тут, — нарешті сказала вона.

— Я була з вами, ну ти що…

— Ти була за столом з нами, але… Це не те саме. Подумками ж не з нами. — Вона глянула на мене збоку. — Через Кирила?

Я не відповіла одразу. Бо відповідь була набагато довшою за «так» чи «ні».

Є історія, яку я навіть Дарині розповідаю не всю…

Рік тому я зустрічалася з Кирилом. Спочатку мені здавалося, що це найкраще, що зі мною траплялося. Він умів змусити тебе почуватися обраною. Не просто однією з дівчат — а тією самою, єдиною. Перші тижні я ходила як у тумані. Я, яка все життя тримала себе в руках, раптом відпустила. Дозволила собі бути…

І саме в цьому «дозволила собі» й ховалася пастка.

— Пам’ятаєш вечір на річницю курсу? — тихо спитала я. — Коли всі виступали, хто на що здатен?

— Коли ти читала вірші? — Дарина пригадала не одразу, а коли пригадала, обличчя в неї стало серйознішим. — Ох, Алісо…

— А я пам’ятаю…

Того вечора я зробила те, чого ніколи раніше не робила. Я, яка завжди ховала все справжнє за міцною стіною, написала Кирилові вірш. Свій. З-під самих ребер що йшов. І прочитала його. При всіх. Бо була так закохана й так наївна, що думала: ось він, правильний момент бути справжньою…

Я читала, а Кирило сидів у першому ряду. І я бачила, як по його обличчю замість зворушення повзе незручність. Він озирався на хлопців, не знав, куди подіти руки. А коли я закінчила і запала та сама тиша, яка мала бути теплою, він засміявся. Легко, по-дружньому, на публіку.

«Ого, не знав, що зустрічаюся з поетесою. Це що, тепер щодня так буде?»

І всі засміялися. Бо він подав це як жарт…

А я стояла з аркушем у руках і відчувала, як єдине, що я наважилася показати по-справжньому, при всіх перетворюють на щось трохи смішне, трохи зайве, трохи незручне.

— Тоді я вперше зрозуміла, — сказала я Дарині, — що бути справжньою при людях небезпечно. Що варто один раз відкритися — і тебе використають. Навіть не зі зла. Просто твоя щирість когось бентежить, і йому легше з неї пожартувати, ніж витримати. Відтоді я й почала… будувати. Греблі. Маски. Робити так, щоб ніхто більше ніколи не побачив, що в мене всередині.

Дарина довго мовчала. Потім просто взяла мене під руку.

— А тепер він повернувся, — тихо сказала вона.

— Повернувся. У мою групу. З ідеальною дівчиною, ідеальним життям і тією самою усмішкою. — Я видихнула. — І найстрашніше, Дашо, що якась частина мене досі боїться цієї усмішки. Не його. А того, що він знову доведе — зі мною щось не так… Що я або занадто, або недостатньо. Що моя броня — це не сила, а просто страх у красивому пальті… як ти й говорила…

— Твоя броня — це броня, — твердо відповіла Дарина. — І її рано чи пізно треба знімати, бо в ній неможливо жити. Але не сьогодні. Сьогодні носи її, скільки потрібно.

Я люблю її за те, що вона ніколи не каже «просто відпусти». Вона знає, що «просто» — це найбрехливіше слово у світі.