1 глава

Існує особливий різновид брехні, яку ми кажемо не іншим, а собі. Я знала про це краще за всіх на нашому курсі, бо саме на таких маленьких, ввічливих самообманах і тримався весь мій ретельно складений світ.

Наприклад, того вересневого ранку я переконувала себе, що прийшла до «Коми» о пів на дев’яту винятково заради кави. Не тому, що з вікна за улюбленим столиком у кутку чудово видно вхід до головного корпусу. Не тому, що мені нестерпно хотілося першою дізнатися новину, від якої вже два дні гуділа вся компанія. Просто кава. Подвійна, без цукру, з тим обпаленим, міцним присмаком, який наша бариста Інна вперто називала «характером».

«Кома» була нашим місцем ще з першого курсу. Маленька кав’ярня через дорогу від університету, з нерівними дерев’яними столами і полицями, заставленими книжками, які ніхто ніколи не читав, зате всі фотографували. Назву вигадав хтось із філологів за пару поколінь до нас — і це був той рідкісний випадок, коли пафос виявився доречним. Кома. Не крапка. Місце, де думка не закінчується, а просто перечікує, набирається сил.

— Ти знову прийшла першою, — Дарина важко впала на стілець навпроти, навіть не знімаючи куртки. Її темне волосся було зібране абияк, під очима лежали м’які тіні безсонної ночі над конспектами. — Це вже не пунктуальність, Алісо. Це діагноз.

— Це пунктуальність, — спокійно відповіла я.

— Це тривожність, вдягнена в пальто пунктуальності.

Я мовчки простягнула їй свою чашку, бо знала: свою вона не замовить, поки не переконається, що сьогодні взагалі варто починати день. Даша зробила ковток, скривилася, але кивнула — отже, день отримав дозвіл розпочатись.

Дарина була моєю найкращою подругою з тих самих перших, незграбних тижнів, коли ми обидві вдавали, ніби розуміємо, що таке «синтагматика», і обидві відчайдушно брехали. Відтоді вона знала про мене більше, ніж мені самій хотілося б. Саме тому зараз дивилась на мене так уважно, майже пронизливо.

— Ти вже чула… — почала вона обережно.

— Чула що? — я зробила вигляд, що не розумію.

— Алісо…

Я взяла ковток уже з її — тобто з нашої спільної — чашки і подивилася у вікно. Через дорогу студенти нерівним струмком стікалися до корпусу: хтось у навушниках, хтось зі стаканчиком кави, хтось просто з обличчям людини, якій о цій порі ще б спати.

— Я чула, що хтось перевівся до нашої групи, — сказала я рівним голосом. — І що, мабуть, варто познайомитися з новеньким. Як вихована людина.

— «Хтось», — гірко повторила Дарина. — Ти серйозно хочеш грати в цю гру?

Я хотіла. Дуже хотіла. Бо в цій грі я була чемпіонкою світу.

Розумієте, у мене все було під контролем. Це вже навіть не самовпевненість — це була ціла система. Я знала, що вдягну завтра, бо ввечері розкладала речі на стільці. Знала свій середній бал з точністю до сотих. Знала, кому з викладачів потрібні довгі вступи, а кому — короткі тези. Я будувала своє життя, як будують греблю: ретельно, по камінчику, щоб жодна сильна емоція не просочилася туди, де я не дозволила.

І в цій греблі була одна маленька тріщина, про яку я не казала навіть Дарині. Дуже маленька. Але вода, як відомо, завжди знаходить тріщину…

— Доброго ранку, мої улюблені страждальці! — Соломія вкотилася за стіл, наче яскравий сонячний промінь, від якого часом болить голова. Яскрава помада, три кільця на пальцях, телефон у руці екраном до нас. — Ви це вже бачили?

— Ми ще нічого не бачили, бо Аліса вдає, що в неї амнезія, — сухо вставила Дарина.

— О, тоді я перша! — Соломія аж засяяла. Для неї не було більшого щастя, ніж бути першою з новиною. Вона любила новини так, як інші люблять каву: не заради смаку, а щоб руки не трусилися. — Кирило. Перевівся. У нашу. Групу.

Вона вимовила це по слову, смакуючи кожен звук і дивлячись на мене так, ніби я була склом, крізь яке мало щось проступити.

Я зробила ще один повільний ковток кави. Характер. Інна не брехала.

— Я знаю, — спокійно відповіла я. — Доброго ранку, Соломіє.

Її обличчя ледь помітно витягнулося. Такої реакції вона явно не чекала.

Кирило. Уже від самого звуку цього імені в мене всередині щось стискалося — не гострим болем, а так, як стискається кулак перед тим, як ти ще не вирішив, бити чи ні. Ми зустрічалися рік тому. Точніше, я зустрічалася, а він позував. Кирило був із тих людей, які живуть так, ніби за ними постійно стежить невидима камера, і кожен жест роблять на публіку. Спочатку це здавалося чарівним. Потім — стомливим. А потім він перевівся на інший факультет «заради перспектив», і ми тихо розійшлися, як два потяги, що випадково постояли поруч на одній станції.

І ось він повертався…

— Він не сам перевівся, — додала Соломія тоном людини, яка приберегла найсмачніше наостанок. — Він з кимось…

— Соломіє, — м’яко, але твердо втрутилася Юля, яка щойно підійшла зі своєю чашкою і встигла почути рівно стільки, щоб усе трохи пригасити. Юля була єдиною з нас, хто вмів зупиняти драму одним поглядом. — Дай людині хоч каву допити.

— Я просто інформую!

— Ти просто підпалюєш…

Я була щиро вдячна Юлі за ці кілька секунд тиші. За них я встигла зробити те, що вміла найкраще: зосередитись і стримати обличчя. Уявила дзеркало, перевірила — спокій, легка, байдужа усмішка, брова трохи вгору. Готово. Гребля трималася.

Наша компанія була великою — більшою, ніж буває в людей, які справді одне одного люблять. Дарина, Соломія, Юля. Богдан, який зараз із гуркотом затягував у кав’ярню свій велосипед, хоча його сто разів просили цього не робити. Назар, який зайшов слідом — тихий, зі своїм вічним виглядом старшого брата, якого ніхто не призначав, але всі слухалися. Ще кілька облич, що з’являлися і зникали залежно від сесії, закоханостей і пар. Ми трималися купи з першого курсу — інерцією, спільними мемами, спільними викладачами, спільним правом сидіти за «нашими» столами в «Комі».

— До речі, — Богдан нарешті приборкав велосипед і важко впав на стілець, аж той застогнав. — Я вчора знову бачив того дивака з мистецького. Стоїть під корпусом о шостій ранку й малює сміттєвий бак. Я серйозно. Бак!