1 глава

Існує особливий різновид брехні, яку ми кажемо не іншим, а собі. Я знала про це краще за всіх на нашому курсі — бо саме на таких маленьких, ввічливих самообманах і тримався весь мій ретельно складений світ.

Наприклад, того вересневого ранку я сказала собі, що прийшла до «Коми» о пів на дев'яту винятково заради кави. Не тому, що з вікна за столиком у кутку видно вхід до головного корпусу. Не тому, що мені треба було першою дізнатися новину, від якої вже два дні гуділа вся компанія. Просто кава. Подвійна, без цукру, з тим обпеченим присмаком, який наша бариста Інна вперто називала «характером».

«Кома» була нашим місцем ще з першого курсу. Маленька кав'ярня через дорогу від універу, з нерівними дерев'яними столами й полицями, заставленими книжками, які ніхто не читав, але всі фотографували. Назву придумав хтось із філологів за пару поколінь до нас — і це був той рідкісний випадок, коли пафос виявився доречним. Кома. Не крапка. Місце, де думка не закінчується, а перечікує.

— Ти знову прийшла першою, — Дарина впала на стілець навпроти, не знімаючи куртки. Її темне волосся було зібране абияк, під очима лежала тінь безсонної ночі над конспектами. — Це вже діагноз, Алісо.

— Це пунктуальність.

— Це тривожність у пальті пунктуальності.

Я простягнула їй свою чашку, бо знала: своєї вона не замовить, доки не переконається, що жити сьогодні взагалі варто. Даша зробила ковток, скривилася й кивнула — отже, день дозволено починати.

Дарина була моєю найкращою подругою з тих незрозумілих перших тижнів, коли ми обидві вдавали, ніби розуміємо, що таке «синтагматика», і обидві брехали. Відтоді вона знала про мене більше, ніж я сама хотіла б знати. І саме тому зараз дивилася на мене так уважно.

— Ти вже чула… — сказала вона.

— Чула що?

— Алісо…

Я зробила ковток із її — тобто вже спільної — чашки й подивилася у вікно. Через дорогу студенти стікалися до корпусу нерівним струмком: хтось із навушниками, хтось із стаканчиками кави, хтось — просто несучи на обличчі вираз людини, яка о цій порі мала б іще спати.

— Я чула, що хтось перевівся до нашої групи, — сказала я рівно. — І що, мабуть, варто познайомитися з новеньким. Як вихована людина.

— «Хтось», — повторила Дарина. — Ти серйозно хочеш грати в цю гру?

Я хотіла. Дуже. Бо в цій грі я була чемпіонкою світу.

Розумієте, у мене все було під контролем. Це навіть не самовпевненість — це була система. Я знала, що вдягну завтра, бо звечора розкладала речі на стільці. Я знала, який у мене середній бал, з точністю до сотих. Я знала, кому з викладачів подобаються довгі вступи, а кому — короткі тези. Я будувала своє життя, як будують греблю: ретельно, по камінчику, щоб жодна емоція не пройшла там, де я не дозволила.

І в цій греблі була одна тріщина, про яку я не казала навіть Дарині. Маленька така. Але вода завжди знаходить тріщину…

— Доброго ранку, страждальці! — Соломія вкотилася за наш стіл, як гарна погода, від якої болить голова. Яскрава помада, три кільця на пальцях, телефон у руці екраном до нас. — Ви це бачили?

— Ми ще нічого не бачили, бо Аліса вдає, що в неї амнезія, — сказала Дарина.

— О, то я перша скажу! — Соломія аж засяяла, бо немає для неї щастя більшого, ніж бути першою. Вона любила новини так, як інші люди люблять каву: не заради смаку, а заради того, що без них руки трусяться. — Кирило. Перевівся. У нашу. Групу.

Вона вимовила це по слову, насолоджуючись кожним, дивлячись на мене так, наче я скло, крізь яке має щось проступити.

Я зробила ще ковток кави. Характер. Інна не брехала.

— Я знаю, — сказала я. — Доброго ранку, Соломіє.

Її обличчя ледь помітно витягнулося. Не такої реакції вона чекала.

Кирило. Уже навіть від звуку цього імені в мене всередині щось стискалося — не боляче, скоріше так, як стискається кулак, перш ніж ти вирішиш, бити чи ні. Ми зустрічалися рік тому. Точніше, я зустрічалася, а він — позував. Кирило був із тих людей, які живуть так, ніби за ними постійно спостерігає невидима камера, і кожен жест роблять на публіку. Спочатку це здавалося чарівним. Потім — стомливим. А потім він перевівся на інший факультет «заради перспектив», і ми тихо розійшлися, як розходяться два потяги, що випадково постояли поруч на станції.

І ось він повертався…

— Він не сам перевівся, — додала Соломія тоном людини, яка притримала найсмачніше наостанок. — Він з кимось…

— Соломіє, — втрутилася Юля, яка щойно підійшла з власною чашкою і встигла почути рівно стільки, щоб усе зіпсувати. Юля була єдиною серед нас, хто вмів зупиняти драму поглядом. — Дай людині хоч каву допити.

— Я просто інформую!

— Ти просто підпалюєш.

Я була вдячна Юлі за ці кілька секунд тиші. За ними я встигла зробити те, що вміла найкраще: скласти обличчя. Я уявила собі дзеркало й перевірила — спокій, легка усмішка, брова трохи піднята, як у людини, якій усе це радше цікаво, ніж важливо. Готово. Гребля трималася.

Наша компанія була великою — більшою, ніж буває в людей, які справді всі одне одного люблять. Дарина, Соломія, Юля. Богдан, який зараз із гуркотом затягував до кав'ярні свій велосипед, хоча його сто разів просили цього не робити. Назар, який заходив слідом, тихий, із тим вічним виглядом старшого брата, якого ніхто не призначав, але всі слухалися. Ще кілька облич, що з'являлися й зникали залежно від сесії, закоханостей і пар. Ми трималися купи з першого курсу — інерцією, спільними мемами, спільними викладачами, спільним правом сидіти за «нашими» столами в «Комі».

І в цій великій, гучній, переплетеній компанії був один чоловік, якого в ній не було.

— До речі, — Богдан нарешті приборкав велосипед і впав на стілець так, що той застогнав. — Я вчора знову бачив того дивака з мистецького. Стоїть під корпусом о шостій ранку й малює сміттєвий бак. Я серйозно. Бак!

— Дем'ян, — сказав Назар спокійно, ніби називав погоду.

— Та хто його зна, як його, — відмахнувся Богдан. — Привид. Легенда. Опівнічний художник смітників.