СУСІД - 3

Після того візиту сусіда я знову почав вірити в людей. Буває ж таке: прийшов незнайомий чоловік, похмелив дорогим коньяком, мило погомонів — і сам вчасно, без нагадування, пішов під три чорти. Ех, більше б таких сусідів — і світ був би кращим.

Наступного дня все повторилося. І так тривало близько місяця. Увечері — шалені ревища, а зранку сусід лікував мою небриту пику коньяком та іншими шляхетними напоями.

Він був дуже люб’язним і навіть приніс для мого Мурчика два мішечки вишуканого дорогого корму. Дивно, звісно, як для того, хто не любить котів, але то дрібниці.

Сам же Мігель Васильович узагалі не пив і не похмелявся. Принаймні, я не бачив його з чаркою в руці жодного разу. Хоча щовечора він веселився з нами так, ніби був напідпитку: іноді хода була хиткою, часом язик заплітався. Може, чолов’яга наркотиками бавився, а може, й ні. Та, зрештою, яка мені різниця — весело було, і добре, все інше не мало значення.

Але, як кажуть, щастя тривало недовго.

Однієї ночі я прокинувся від того, що на кухні хтось голосно бубонів. Один голос я впізнав одразу — то був Мігель. Інший також здавався знайомим, але я ніяк не міг збагнути, кому він належав.

— Ще раз тобі кажу: я не хотів вас сварити! — сусід шипів, розлючений.

— Якби не хотів, то не розповідав би тієї дурнуватої історії! — відповів писклявий, знайомий мені голос.

— Але ж то була правдива історія! — продовжив Мігель.

— З тебе ще три пачки корму.

— Це нечесно! Я вже приніс тобі дві, як і домовлялися!

— За моральні збитки мусиш принести ще три!

— Це грабіж!

Я вплентався на кухню. У напівпітьмі за столом сиділи й сперечалися між собою Мігель Васильович і… мій кіт Мурчик. Я втратив свідомість і гепнувся на підлогу.

***

Біла гарячка. Саме ці два слова ритмічно пульсували в моїх скронях, коли я прокинувся вранці. Хто б міг подумати.

Мабуть, кожен пияк глибоко в душі свято вірить, що з ним такого ніколи не станеться. Допитися до чортів може хто завгодно, тільки не я!

Це так само, як більшість людей у світі думає, що смерть — це щось, що трапляється з кимось іншим, що від них вона далеко і для них не створена. Аж поки одного дня не відчуваєш особисто її прохолодний подих у потилицю. От тоді світогляд змінюється, а разом з ним — і пріоритети та цінності.

Так і в мене того ранку щось перевернулося в голові, щось там наче перемкнулося. І я — не те щоб вирішив зав’язати чи щось подібне — просто знав напевно, на всі сто, був до кісток переконаний, що до алкоголю я більше ніколи не доторкнуся.

— Доброго ранку, — сусід, як завжди, був вчасно: охайний, вибритий і свіжий на вигляд.

— Привіт, Васильовичу, — я намагався підвестися з ліжка.

— Не вставай, лежи, я зараз усе організую, — сусід по-материнському заметушився по кімнаті.

За мить переді мною повстав столик, на якому красувалася спітніла пляшка текіли, нарізаний лимон, сіль і шматочки копченого лосося.

— Ось, зараз, — Мігель Васильович налив чарку. — Як кажуть, прийми, Боже, це за ліки. Пий.

Обличчя сусіда завмерло в очікуванні, наче в трансі, а нижня щелепа ледь помітно тремтіла. Я глянув на чарку, перевів погляд на Мігеля, ковтнув слину й промовив:

— Не буду.

Мігель Васильович вибухнув гнівом:

— Слухай, глянь на себе! Ти виглядаєш, як шматок лайна! Тобі ж погано?

— Дуже, — відповів я на його риторичне питання й витер спітніле чоло долонею.

— Так випий! Буде ж краще!

— Не буду пити.

— Ти дурний?

— Знаєш, я подумав і вирішив, що більше ніколи не питиму. Ти ж он не п’єш — от і я не буду.

Мігель Васильович завмер. Він виглядав так, наче на нього щойно вилили два відра бетону й одразу висушили. Його погляд пронизував мене наскрізь. Якось аж моторошно стало.

— Послухай мене, — після паузи сказав він. — Різко кидати не можна. Треба поступово. Хто кидає різко — того біла гарячка забере до себе.

— Знаю, — промовив я. — Тому зараз у лікарню поїду. Там полежу день-два й повернуся. Придивишся за котом? Ключ у тебе є.

Сусід нічого не сказав у відповідь — тільки якось сумно глянув на мене й пішов.