СУСІД - 1

Так сталося, що під час знайомства з новим сусідом я мав несамовите похмілля. То були, м’яко кажучи, не найкращі часи мого життя. Звечора — козак з чаркою, зранку — мумія з перегаром. Молодість, самі знаєте: організм ще дурний, витривалий і вміло перетворював спиртне на шалену енергію замість інсульту. Печінка тоді працювала на знос — ніби «Запорожець» з двигуном від трактора. Але якби в неї була морда, вона вила б ночами на місяць, проклинаючи моє ім’я.

Якість напоїв мене тоді не дуже цікавила. Пив регулярно й усе, що горіло: пиво, горілку, смердючий самогон баби Соні, вино, наливку, бражку. Навіть одного разу пив одеколон — після того освіжувачем повітря в туалеті можна було не користуватися кілька днів.

Але алкоголіком я не був. Мені просто подобалося пити. Молодість, самі знаєте.

Того похмільного ранку мене зірвала з ліжка дика спрага. Я на автопілоті, не розплющуючи очей, пошкутильгав до джерела води на кухні. Досягнувши його, притиснув губи до побитого іржею крану і тремтячою рукою відкрив воду.

— Доброго ранку! — пролунало збоку.

Від несподіванки я підскочив, і зуби мої мало не скришилися об той кран.

А на кухні, абсолютно спокійно, наче так і треба, стояв якийсь незнайомець.

— Ти хто, в біса?! — прохрипів я. Голос звучав так, ніби старий ворон узявся виконувати оперну арію.

— Мігель Васильович, — незнайомець мило посміхнувся й простяг мені худорляву, як граблі, долоню. — Ваш сусід зверху.

— Фу ти, сусід зверху, — я витер рукавом мокре обличчя. — Я мало не здохнув зі страху!

— Перепрошую, — Мігель Васильович розгубився. — Я не хотів вас налякати. Думав, ви мене бачите. — Посмішка зникла з його обличчя; було видно, що він щиро кається.

Навпроти мене стояв чоловік звичайної, нічим не примітної зовнішності: худорлявий, інтелігентний, підтягнутий, одягнений у дорогий костюм. Виглядав років під п’ятдесят; обличчя ретельно поголене, а посмішка була широка, як у чеширського кота.

Я не міг збагнути, у чому справа, але щось у ньому було не так. На фоні охайності постави й манер я вловив у його погляді якусь напругу, чи тривогу. Наче якийсь таємничий смуток час від часу визирав із його очей.

— Ми тут вчора, мабуть, того… е-е-е, погарцювали трохи. Було голосно. Молодість, самі знаєте, — я намагався вгадати причину візиту сусіда.

Сусід пожвавішав, його очі заблищали.

— Нічого не сталося, не переймайтеся, — чеширська посмішка знову з’явилася на місці. — Я ж і сам учора з вами тут, як ви сказали, — погарцював трохи!

— Он як? Правда? — здивувався я.

— Так! Ви ж самі мене запросили, коли приходив позичити сіль. Виняткова була вечірка! Скільки добрих і веселих людей зібралося в одному місці! Особливо запам’ятався момент, коли пані Оксана пиво з гітари пила — сопілкою! Цілу гітару пива за раз не кожен парубок осилить. Та ще й сопілкою! У дівчини, явно, талант. Було дуже весело; я наче в молодість повернувся.

— А, ну так, — збрехав я. Насправді я нічогісінько не пам’ятав, але помітив собі, що молодість у мого сусіда була така як треба. — Тож що привело Вас до мене так рано, сусіде зверху?

Мігель Васильович немов чекав на це питання.

— Ось! — він спритно дістав із внутрішньої кишені піджака пляшку. То був коньяк — п’ятизірковий.

— Ого, — мої очі нарешті повністю розплющилися.

— Ви зараз кепсько почуваєтеся, правда?

— Ну… бувало й краще, — я намагався бути чесним.

— Час поправити здоров’я! — урочисто промовив сусід і наповнив по вінця чарку п’ятизіркових ліків. — Пийте! — вказав широкою долонею на стопку з «ліками».

Я розгубився. Мігель Васильович підсів ближче і, зазираючи мені через очі прямо в душу, ледь тремтячим голосом повторив:

— Пийте.

— А ви? — я почувався якось незручно.

— Мені не можна, — зі смутком відповів сусід, відводячи погляд.

— Та що я, алкаш якийсь, сам пити! — обурився я. Хоча слина котилася, в животі крутило, а голова тріщала від вчорашнього ревища. Організм  мій явно не знав, що на самоті п’ють тільки алкоголіки, і тягнувся кожною клітиною до жаданого ним напою.

— Пийте, — майже благаючи, прошепотів сусід.

Я вирішив не випендрюватись і випив.

Коньяк був добрим і всмоктався в моє нутро, як крапля дощу в суху землю Сахари. За якийсь час життя наче налагодилося: біль зник, руки перестали тремтіти, а мозок почав краще працювати.