КЛУБ - 5

25 березня 2025

Олег не виходить на зв’язок уже третій день. На групі його теж не було. Після АА поїхав до нього додому. Вирішив перевірити адресу, як у старих детективах: якщо людина зникла, починай із порогу.

Піднявся сходами. Подзвонив. Двері відчинила незнайома жінка похилого віку. Типаж «партизанка» - бабуся, яка знає все, але нікому нічого не скаже. Повідомила сухо й без інтонацій, що живе тут із чоловіком уже тридцять років, жодного Олега не знає і, головне, знати не хоче.

Я не відступив. Почав описувати Олега: як людину після внутрішнього апокаліпсису, але спокійного; його пса без лап; його вродливу, але безруку дружину.

Бабця подивилася на мене так, ніби я щойно зізнався у знищенні Всесвіту. Назвала наркоманом, порадила «полікувати голову», й грюкнула дверима з таким ентузіазмом, ніби поставила цим рухом крапку в кримінальній справі.

Сліди замітають. Зрозуміло. Схоже, вони вже знають, що я почав складати пазл.

28 березня 2025

Дивна річ: Мігель теж зник. Дзвонив йому сьогодні пів дня. У відповідь - лише монотонне, бездушне: «Такого абонента не існує».

Запитував у хлопців на групі, чи не знають, куди поділися Олег і Мігель. Всі знизують плечима, відводять очі. Дивляться на мене так, ніби я не людина, а пляма на килимі, яку краще не помічати. Атмосфера, як у вітальні, де щойно сталося щось дуже непристойне, але ніхто не хоче бути першим, хто це озвучить.

Щось тут не так. Моя інтуїція засвербіла, як гіпс під бинтом.

Прийшов додому. Перевірив пошту. Тут почався справжній фарс.

Вся переписка з КЛУБом зникла. ЇЇ немає. Ні в кошику. Ні в архіві. Просто була стерта, ніби її ніколи й не було.

Я подався до свого банку. Попросив показати історію переказів. Ніяких переводів за останній рік я нікому не робив. На рахунку красувались щокаті нулі. Повна дупа.

От падлюки. Працюють чисто. Акуратно. Олег був правий. Це люди, які знають, що роблять, і роблять це професійно.

Я в розпачі. Нічого не зрозуміло. Усі нитки обірвані, докази випарувалися, а я стою посеред цієї історії з порожніми руками й надто живою уявою.

Ситуація - повний капець. Не знаю, що робити.

Знаю лише одне: я дуже не хочу забухати.

Це поганий, дуже поганий знак. Досвід підказує, що коли я так думаю, пляшка вже десь поруч, просто вона ще не вийшла з тіні.

26 вересня 2025 р

Пів року пролетіло, як хвилина. Сьогодні мене виписали з лікарні. Скажу відверто, не очікував, що у психіатричному відділенні може бути так затишно. Майже санаторій, якби не решітки і той факт, що твої думки регулярно перевіряють на адекватність. Єдиний серйозний мінус - писати було нічим. Не можна було при собі мати ані олівців, ані ручок, та й папір був тільки туалетний і то виключно на свята.

Як виявилось,  ніякого Олега в реальності не існувало, ніякого Мігеля – теж, ніякого КЛУБу – тим паче.

Поки я поправляв здоров’я, за моєю квартирою і котом приглядала моя бабця Марія. Так, вона була жива! Мурчик теж був живий, здоровий, з усіма лапами. Одразу мене впізнав, потерся мордою об коліно. І, треба сказати, мій котик неабияк округлився за час моєї відсутності. Пика побільшала, хоч пацюків бий. Ще б пак, від бабусиних котлет і Анджеліну Джолі могло б розбарабанити до непристойних об’ємів.

Лікарі кажуть, що психічні хвороби дуже багатогранні, можуть мати самі дивні прояви. Відрізнити реальність від надуманого іноді дуже важко. Все, що я описував у цьому щоденнику до сьогоднішнього дати – залічено до проявів моєї хвороби. Все це  витвір мого хворого мозку, довбаний хімічний феєрверк. Так стверджують лікарі. І я мушу їм вірити. Бо вони в білих халатах. Бо в них дипломи. Бо бабця жива, а кіт із чотирма лапами.

Хвилиночку. А якщо завтра виявиться, що саме перебування в психушці було маячнею і продуктом мого хворого мозку, а справжня реальність там, з покидьками з КЛУБу і понівеченими тваринами та людьми?

Про це я побоявся запитати у лікарів, бо не знаю, чи після таких питань виписують.

Дивний цей світ. Мусиш сам здогадатись, де є реальність, а де продукт твоєї уяви. З іншої сторони, в цьому є плюс, ти маєш вибір. В кінці кінців, тобі вибирати, де і як жити.

Поки що я обираю бабусині котлети, кота з усіма лапами й світ без мотиваційних каліцтв.

Але про всяк випадок… я більше не п’ю.

Не тому, що вилікувався. А тому що, чорт забирай, у цього світу надто хворе почуття гумору, щоб його зайвий раз провокувати.