КЛУБ - 4

16 березня 2025

Сьогодні сьомий день від дня, коли покалічили Мурчика. Не п’ю. Покидьки не відповідають на мої листи. Перерив весь інтернет – жодної інформації про діяльність такої організації не знайшов.

Мурчик почав активніше шкандибати по квартирі та нормально їсти. Перестав чомусь спати біля мене. Наче відчуває, що я причетний до того, що з ним трапилося.

Я багато часу провів у роздумах над тим, що сталося. Прийшов до висновків. 1) Я повинен знайти цих покидьків за будь яку ціну, і припинити їхню діяльність. 2) Я повинен більше піклуватись про кота. 3) Я не повинен більше пити.

Останній пункт замайорів для мене зараз іншими барвами, кожне слово з того речення наповнилось змістом. Я піймав себе на думці, що раніше не придавав вагомого значення тим словам і обіцянкам  - бути тверезим. Не те, що не вірив в них. Вірив. Дуже вірив. Але те, що відчував я зараз – було більшим, ніж віра. Це було відчуття глибокого внутрішнього переконання. Я відчував, як ніколи, що зможу контролювати себе.

18 березня 2025

Сьогодні приходив Олег. Ми довго сиділи. Говорили повільно, з паузами, у яких було більше сенсу, ніж у словах. Я розповів йому все: про Мурчика, про бинти, про лист, про лють, яка росте в мені, як пухлина. І про мій план. Знайти КЛУБ і стерти його із цього світу, як стирають помилку гумкою.

Олег слухав мовчки. Коли я закінчив, він не сказав нічого одразу. Лише подивився на мене так, як дивляться люди, що вже були там, куди ти тільки збираєшся. Він виглядав засмученим. Не зляканим, не здивованим, а саме засмученим.

Сказав, що, по-перше, знищити КЛУБ неможливо. Бо це не офіс із табличкою на дверях. Це гроші, вплив, юристи з холодними очима і довгими руками. Це система, яка не залишає слідів, окрім тих, що залишає навмисно. А я… Я - голозадий алкаш із тремтячими руками і надто хибною уявою про справедливість. У такому протистоянні шансів вижити менше, ніж у пінгвіна в пустелі.

По-друге, Олег не бачив сенсу нищити те, що, на його думку, працює.

-Вони допомагають, - сказав він тихо. - Жорстоко, так. Але ефективно. Деяким людям інакше не доходить.

Це прозвучало майже як виправдання Бога, який любить людей, але чомусь постійно їх калічить.

Потім він запитав, чому я не ходжу в АА. Я відповів чесно: мені там тісно. Мені там нудно. Там я відчуваю себе манекеном, якому намагаються пояснити, що він живий.

Олег не сперечався. Просто кивнув і запросив мене до себе на каву. Наче хотів показати щось важливіше за аргументи.

Його квартира була надто правильною. Дорога, вишукана, вилизана до блиску. Меблі, мов із журналу. Шпалери, підлога, стеля з люстрами -  практичні та стильні. З кожного куточка цієї вишуканої барлоги лунало - тут живе заможна, зібрана людина. Людина, яка виграла. Переможець.

Ми зайшли на кухню.

На підлозі, біля величезної монстери, лежало щось руде, продовгувате та шерстяне. Спочатку я подумав, що це килим або плед згорнутий в рулон.

Потім із глибини того згортка з’явилися очі. Потім  паща. Вона позіхнула.

Це був пес!

Радість вибухнула в ньому миттєво. Він побачив Олега, і світ для нього знову наповнився змістом. Пес заскавчав, задихано, щиро, так, як радіють тільки ті, хто не вміє брехати. Він спробував підвестись. Підбігти. Завиляти хвостом. Зробити все те, що роблять собаки, коли бачать свого бога.

Але не зміг.

У нього не було нічого. Ні лап. Ні хвоста. Ні вух. Тільки тулуб. І голова.

Він смикався на підлозі, перекочувався, ковзав, як поранений черв’як під дощем. Дихав важко, висунувши язика, і дивився на Олега з абсолютною довірою.

Я відчув, як щось у мені тріснуло. Не зламалося — саме тріснуло, тонко, як лід.

- Досить, - сказав я. - Прошу.

Олег мовчки підняв пса на руки. Той одразу заспокоївся. Притиснувся мордочкою до хазяїна. Засопів і заснув.

Так. Це зробив КЛУБ.

Олег розповів, як після першого зриву, після першої ампутованої лапки, він теж думав: ось тепер точно. Але зриви повторювались, пес втрачав кінцівки, а Олег не міг нічого з цим зробити. Хотів усім своїм нутром, але не міг.

В житті не завжди наміри співпадають з тим що потім відбувається, і наслідки бувають дуже непередбачуваними. Іноді ти падаєш ще раз, а то й двічі. На рівному місті – падаєш. І те, що ти підвівся після падіння, не означає, що те не ляпнишся обличчям в той самий кізяк ще раз.

Саме тому Олег пішов до АА. Не з віри, а з втоми. Там, каже, легше триматися. Не тому, що вони праві. А тому, що ти не один.

Коли я вже виходив, у коридорі з’явилась якась молода жінка. Вродлива. Тиха. Усміхнена.

Це була Оксана - дружина Олега.

Олег дуже кохав свою дружину. Колись він написав про це в анкеті. В неї не було лівої руки.

22 березня 2025

Був сьогодні на АА. Олег був як завжди з непробивним беземоційним лицем. Він поспілкувався з Мігелем, а після перерви кудись зник, не вдалося з ним навіть перекинутись парою слів.

Мігель був радий мене бачити. Сам підійшов, привітався. Приємно, коли людина вміє пробачати. Ніс у нього тепер мав складну геометрію, але, якщо чесно, той незначний недолік не дуже псував його підстаркувате обличчя.

Я зрозумів, що тут щось не сходиться. Якщо Олег вважає, що КЛУБ допомагає людям стати кращими, навіщо він тоді ходить на АА? Адже КЛУБ є ефективним і має працювати. І якщо цей КЛУБ реально працює, то чому його пес тепер схожий на живий шерстяний рулон, а його дружина – без руки?

Я почав згадувати дрібниці. Як ми познайомилися. Як він прийшов до мого дому, хоча я не давав йому своєї адреси. Як дивно співпала сума за бабусену квартиру з вартістю «послуг» КЛУБу. Як  Олег відмовляв мне від здійснення мого плану. Голос по телефону теж був схожим на голос Олега… І мене осінило.

Олег працює на КЛУБ!