КЛУБ - 1

09 січня 2025р.

Почати - завжди найважче. Перший крок, ніби по тонкій кризі, ніколи не знаєш, чи витримає він твою тяжку дупу. Від сьогодні я вирішив вести щоденник. Не впевнений, що це мені допоможе, але мій друг і наставник, Мігель, каже, що потрібно записувати все. Щодня. Думки, відчуття, сумніви, навіть мовчання всередині.

Каже,  що це працює, як маяк у тумані. Сьогодні, коли погода в душі більш менш штильна, то це здається дрібницею. Але завтра, коли  на розум насуниться шторм, то той маяк може врятувати.

Мене звати Назар.  Я - алкоголік. Відверто кажучи, я не впевнений в цьому на сто відсотків. Але більшість моїх родичів і знайомих кажуть, що це так. Зі сторони видніше, мабуть. Можна, звісно, називати це інакше: я хворий на залежність від хімічної речовини. Звучить загадково, майже науково. Але для мене алкоголік  звучить простіше і зрозуміліше.

Сьогодні гарний день. Сонце, мороз. Північний вітер, гострий, як лезо. Ворони не літають, навіть на гілки не сідають. Повзають по землі, чіпляючись кігтями за крижану кірку, щоб вітер-бешкетник не відніс їх світ за очі.

Мі кіт, Мурчик, приклеївся до чавунного обігрівача під вікном і спить. У його з батареєю симбіозі стільки гармонії, спокою та тепла, що лазячі за вікном ворони могли б луснути від заздрощів, якби це побачили.

Що я зараз відчуваю? Про що думаю?

Та ні про що. Порожньо.

Встав, умився, почистив ікла. Зараз поповзу на роботу. І гадки не маю, про що ще тут нацарапати. Мігель каже, що писати потрібно навіть тоді, коли здається, що писати нема про що. Спробую, може з цього щось вийде.

10 січня 2025 р.

Сьогодні все то само. Порожнеча. Те саме сонце, той самий день, та сама робота. Ворони теж ті самі. Здається, я їх почав уже розрізнювати по нахабних чорних пиках. Зазирають ними через вікна, наче у самісіньку душу, і каркають, як на погибель. На сьогодні все.

11 січня

Не буду писати, який зараз рік. І так зрозуміло який. В кінці кінців, це я для себе пишу.

Взагалі, не знаю для чого дати ставити, коли кожного дня все то само. День один на інший схожий, як серії дешевого серіалу. Якщо пропустиш одну, то нічого не втратиш.

12 січня 2025 р.

Забув писати в щоденнику, скільки діб я не вживаю алкоголь. Десять.

Мігель каже, що потрібно рахувати дні тверезості, це має значення. Рік теж потрібно писати. Чесно кажучи, як на мене, то це дуже схоже на якусь маячню. Але Мігель – мій друг. Він багато чого для мене зробив. Я обіцяв дотримуватись його порад. Як то буде виглядати, якщо я його підведу?

13 січня 2025 р.

Щедрівки. Сьогодні всі навколо п’ють. Я закрився в квартирі. Вимкнув телефон. Я тримаюсь. Купив для заспокоєння душі пару пляшок безалкогольного пива. Перший раз в житті. Одну випив. Ледве не виблював. Така гидота. Краще б не пив.

Куди котиться цей світ. Пиво – безалкогольне. Кава – без кофеїну. Молоко – без лактози. Хліб – без глютену. Жінки – з силіконовими губами, цицьками та дупами, а деякі навіть – суцільно гумові, надувні.

Все довкола крокує до штучності. Он, штучний інтелект зараз як розвивається. Росте, як на дрожах, і запхне за пас будь якого Кембриджського професора. А суспільство навпаки, деградує з такою ж прогресією, занурившись в смартфони, комп’ютери, телевізори та інші блага цивілізації.

Світ наче підсів на якусь срану дієту з ілюзій і морально худне. Тільки замість легкості в тілі, він має лише порожнечу в голові. Таке враження, наче хтось вимкнув смак життя, а ми продовжуємо жувати за інерцією, роблячи вигляд, що все добре, що все так, як було раніше.

Короче, гімно те безалкогольне пиво. Жалію, що купив. Вміст другої пляшки того пойла умив мій старий унітаз.

14 січня 2025 р.

Мігель мене вилаяв. Сказав, що безалкогольне пиво пити теж не можна, що я міг зірватись. Я сказав, що більше не буду.