БЕЗЖАЛЬНА

Чоловік поверх її голови дивився на сплячу Ніку. Дівчинка тихо посапувала, кругленьке черевце розмірено здіймалось, і губки кривились в усмішці. Малятку снилось щось приємне. Мабуть, мамині поцілунки.

– Тримай, – Артем дістав із-за спини невеличкий згорток, перетягнутий червоною стрічкою. – З річницею знайомства.

Жінка просяяла, взявши від коханого подарунок.  Він обережно поцілував кутик її губ. І прошепотів:

– А пам’ятаєш, як воно було?

Рита кивнула. Ще й як пам’ятала.

****

«Тридцяте число, а ліфт не працює», –  матюкала все на світі Рита, крокуючи сходами на четвертий поверх і таскаючи в руках важелезну валізу. А от опалювали в під’їзді на славу, і від того  в бушлаті стало жарко, ще до того,  як вона переступила поріг квартири. Тіло зопріло, мокре волосся прилипло до лоба.

– А швидко ви, – раділа молода жінка, що відкрила двері.

Рита ковзнула по ній поглядом – гарненька, доглянута, сита, як кішка біля миски з вершками. І зачіску встигла зробити, он як все гарно на голові, волосинка до волосинки, свіженьке нове омбре, на совість профарбовані корінці волосся, і брівки ще не змились, і війки нарощені…

– Де пацієнт? – відволікаючись від споглядання мадами запитала Рита, викидаючи з голови передсвяткові клопоти.  Манікюр встигла зробити, і то добре, чого на більше зазіхати. Бомжам все одно, в якому вигляді вона їх буде від обмороження рятувати. А бомжі – то її основні пацієнти, особливо взимку.

Жінка провела Риту в кімнату, незадоволено дуючи губи, від того, що Рита не роззулась. Ага, пороззувайся тут перед кожним, коли вже три виклики наперед за їх бригадою висять. По заду Рити топтався велетень Мишко, їх водій.

На новенькому дивані лежав хлопець, важко дихаючи і бездумно дивлячись при цьому в стелю. Рита присіла біля нього, дістала з валізки тонометр, одягла хлопцеві на передпліччя,  натисла кнопку. Допоки моторчик гудів, нагнітаючи повітря, Рита роздивлялась пацієнта. Не красень, але симпатичний, світле волосся, очі блакитні, але зараз білки почервонілі, і погляд мутний. На щоках і підборідді поверх румянця – світла щетина. В щетині ховається рваний шрам, який тягнеться кудись вниз, від підборіддя по шиї під футболку.

180 на 109, третя ступінь. Рита дістала апарат, щоб зробити ЕКГ. Повернулась до господині квартири, збираючи анамнез:

– Давно хворіє?

– Після того як ранили його, – жінка махнула рукою в бік шраму. – Тиск стрибає.

– Що їв сьогодні? Алкоголь?

– Не знаю, мене вдома не було, я з роботи прийшла, а він он лежить, – жінка вчепилась в поли домашнього халата, незадоволено зиркаючи на хлопця. – Замучив уже.  Не слухає нікого, призначення не виконує, так  Артемчику?

Тон єхидний. Добре, що скоріше всього Артем  її не чує. Але, ні, почув, сіпнувся як від удару, серце видало порцію нерівних ламаних ліній на папірці кардіографа.

– Вийдіть, – попросила Рита. – Ви його нервуєте, я не можу зняти показники.

Жінка вийшла, дозволивши Риті робити свою роботу. Дівчина продовжила обстежувати хлопця. Відкинула простирадло, яким було прикрите тіло, щоб добратись до грудей і прослухати серце, легені. Відмітила, що у пацієнта окрім шрамів на торсі, відсутня нога, утята до коліна. Шкода хлопця.

Закінчила огляд, дістала ампули з ліками. Чортова гіпертонія, треба збивати тиск поступово. А значить вона тут ще трохи затримається. Залишивши Артема, вийшла з кімнати в пошуках хазяйки.

– В туалет сьогодні побігає, – кивнула на пацієнта.

– Заберіть його в стаціонар, – раптом поросила її жінка. – Ось, придумайте що-небудь.

Із зіпрілої долоні в кишеню  білого халата перекочувала хрустка купюра в п’ять сотень. Рита  скривилась.

– Завтра Новий рік, він нап’ється, а йому не можна! – зашепотіла жінка. – А так в лікарні буде, під наглядом. Ви ж жінка, пожалійте мене. Я за цей рік жодного свята спокійного не мала. Ви не уявляєте, що він творить, а потім забуває, що ногу, того, – драматична коротка пауза. –  відрізали. Падає. А мені тягати його. Ну заберіть!

Рита зітхнула. Сьогодні на прийомі третя лікарня. От Петро, це ж треба який збіг, Олексійович, зав терапії  зрадіє пацієнту перед святом. Ще раз зітхнула:

– Якщо він згодиться.

Повернулась в кімнату, Артем потрохи приходив до тями.

– Ваша дружина, – погляд на жінку, ледь помітний кивок у відповідь, і далі: – наполягає на госпіталізації.

– Поїхали, – голос тужливий, байдужий. Так говорять онкохворі. Ті, що на паліативній. Що не змирились, а впали в глибоку депресію. А йому чого так? Подумаєш ноги немає. Он параолімпійці медалі здобувають без рук і ніг. Щось зламало його. Рита стисла губи, не її то справа, якщо вже накрило, хай на реабілітацію везуть. Там психологи.

Але в душі вже шкреблись великі коти. Терли, як наждачний папір по оголеному тілу, відчуттям неправильності. І вимагали втрутитись. Так було завжди. Кошеня з вулиці забрати, собаку бездомну нагодувати, віддати останні гроші із стипендії на хліб якомусь голодранцю. Пекти доба за добою фельдшером швидкої, а відіспавшись, йти в пункт обігріву, допомагати роздавати кашу безпритульним.

Артем зібрався швидко. З допомогою Мишка і костиля зістрибав на перший поверх до карети швидкої. Дружина проводжала його з відчуттям полегшення на вилощеному обличчі.

Тиск у Артема нормалізувався у швидкій, Рита для проформи переміряла ще раз, заповнила картку виклику поки їхали, і навіть встигла швиденько викурити цигарку, допоки швидка пробиралась через затори вечірнього час-піку до третьої міської лікарні.