КОХАННЯ ДО ЧАЮ

КОХАННЯ ДО ЧАЮ

Їй ніхто не казав, що буде так боляче. Ну добре, казали, але вона не вірила. Тим більше, що на курсах материнства так гарно все розписували: дихай так то, слухай акушерку, тужся за командою, і родиш без єдиного розриву. Ага.

Спочатку її залишили одну в родовій залі, ходити і чекати, допоки почнуться потуги. Мати була на роботі. А більше прийти і підтримати у Ксю не було кому. Отак і ходила, корчилась від переймів,  під наглядом однієї акушерки, яка то заходила, то виходила, адже Ксю народжувала не одна. Потім голова у малого виявилась надто великою, і ніяк не хотіла пролазити. Лікар сам мусив робити надрізи. А тепер Ксю не мала права сідати – тільки лежати, або стояти, щоб шви не розійшлись.

І все боліло. Боліли груди, в яких не було ще молока, акушерки заходили і безжально м’яли груди і соски, вичавлюючи по краплинці молозиво для Макса. Болів живіт від кожного прикладання до грудей. Боляче було ходити і залазити в душ.

Не боляче було тільки лежати, але Макс прокидався, починав кволо екати,  варто було тільки примоститись на ліжку і задрімати. І Ксю мусила пересилювати себе, сповзати з ліжка, і схилятись над колискою. Потім плюнула, взяла малого до себе в ліжко, так було зручніше прикладати до грудей. А з ранку на неї нагримала неонатолог, мовляв ризикувала задавати малого. Але то було зранку. А у вечері…

У вечері учора новоспечена бабуся, її мати, нарешті зайшла провідати породіллю і онука. Ксю думала мама хоч трошки порадіє – все-таки хлопчик народився здоровим, аж на три з половиною кілограми, без відхилень, як запевнили її лікарі. І зовсім не схожий на свого зрадника татуся.

Але мати була нещадною.

- Напиши заяву, Оксано! – похапцем зирнувши на попискуючий комок промовила вона. – Нащо він тобі? Постійне свідчення твого сорому!

Ксю взяла Макса на руки. Що за дикість, з пекучим болем думалось їй – всі від нього відмовляються, спочатку татусь, тепер і бабуся. А він такий малий, кволий, не може себе захистити, не може пояснити, що не винний, і в усім світі має тільки її, Ксю, яка через такі муки його народила. І для чого, щоб залишити чужим людям?

Мати поправила хустку, і додала безжальний аргумент:

- У нього он яка голова велика, виросте дурником, залиш його тут, кажу тобі. Кому ти треба будеш з хворою дитиною на руках?

Ксю невіряче дивилась на матір, і тільки хитала головою. Сил сперечатись, доказувати не було. Вона ледве трималась на ногах від утоми і болю. Але не випускала від себе свого синьоокого ангела. Навіть не помічаючи, як на його круглі щічки крапля за краплею падають гарячі сльози. Після того плакати стало легко, наче греблю прорвало.

Невдалий вечір перейшов у невдалий ранок. Спочатку сварка з лікарем, потім негода за вікном розгулялась не на жарт, і ближче до полудня, коли її вже нарешті виписали додому, за вікнами сипав сніг у перемішку з дощем. Ксю одягала Макса в теплий костюмчик, із завмиранням думаючи, як вона винесе його на вулицю в таку погоду.

Викликала таксі. Спустилась на перший поверх. Макса мала винести акушерка за кілька хвилин. Завмерла в залі очікування, роздивляючись м’які іграшки і декорації для фото сесій, вона не замовляла фотографа. Дзвінок на мобільний. Напевно, таксі приїхало. Та де там. «Немає автомобілів у вашому районі» повідомив автомат з металевим голосом. І Ксю знову розридалась. Через сльози ніяк не могла зібрати з думками і набрати виклик автомобіля повторно. Треба було взяти себе в руки, але вона  не могла припинити цей потік.

Вадим ішов коридором і з неприємним подивом зрозумів, що примудрився заплутати. Ось щойно він поговорив з лікарем, заніс шоколадки на пост акушеркам, і впевнено вийшов у двері з табличкою вихід. У його сестри все було добре, донька народилась здоровою, шви від розтину вправно заживали. А на роботі вже його зачекались. Але спустившись на один проліт виявив, що на другому поверсі сходи були перекриті!

Вадим проклинав того, хто займався улаштуванням пологового будинку. Всі ці переходи і лабіринти. Він повернувся в коридор другого поверху з табличкою – «Пренатальне відділення», і вже звідти вийшов на сходи в протилежному кінці коридору.

Вийшов на першому поверсі, в якусь не зрозумілу кімнату. Стіна в намальованими лелеками, м’які іграшки на підвіконні і дівчина в спортивному костюмі відверто рюмсає біля вікна. Вадим подивився на дисплей телефону – запізнюється. Мають привезти нову турбіну на мотор… куди ж тут іти?

- Перепрошую, - звернувся він до дівчини, яка сполохано здригнулась і повернулась до нього, шмигаючи носом, і похапцем витираючи сльози. Очі червоні і припухлі, і ніс як картоплинка, а так то симпатична. Чого реве? Але замість того Вадим лише запитав: - Не знаєте як звідси вийти на вулицю?

- Ні, - коротко видихнула Ксю.  – Мабуть, це туди.

Кивнула на двері протилежні від тих, звідки він прийшов. Ну оскільки інших дверей тут не  має, то дійсно треба йти туди. Дівчина знову схлипнула, і ввічливість взяла верх над поспіхом.

- У вас щось трапилось, може потребуєте допомоги? – звернувся він до дівчини.

Вона зробила кільки вдихів, тамуючи ридання, і хотіла відповісти, що сама впорається із своїми проблемами. Але тут в кімнату зайшла акушерка з Максимом.

- О, і татусь вже тут, - з щирою посмішкою промовила дівчина і білому халаті, і тицьнула згорток Вадиму в руки. Він на автоматі взяв. – Тримайте.

Взяв і зрозумів, що тримає на руках чужу дитину. Малий спав. Дівчина сіпнулась до нього забрати дитину, але потім зважившись промовила:

 - Потримайте його хвильку, я викличу нам таксі. З дитиною на руках робити це не зручно.

І стала швидко тицяти пальцем в простий телефон. Вислухала оператора, назвала адресу. Важко зітхнула. Знову повернулась до Вадима.