ГЛАВА 31. ЕФІРНІСТЬ ПОЧУТТІВ.

31 травня 2070 року.

Текст, з якого складалася голограма першої з трьох жінок на трибуні:

«Ах, яке ж це чудове почуття – любити... але куди більш солодке почуття – бути коханою! Знай же, всевладний, що відтепер моє життя у твоїх руках і ти маєш право розпоряджатися ним на свій розсуд... Ти все ще жадаєш почути мою відповідь на питання, що безперервно породжується знову і знову твоїм серцем? Так, я згодна бути з тобою, бути тією, з ким ти будеш із насолодою і з гіркотою куштувати дні свого життя – тією, хто стане для тебе, кровного нащадка Адама, кровною донькою Єви. Тільки ти один розумієш мене в цьому світі – це не підвладне навіть моїм батькам і моїй сім'ї: тільки ти один розумієш мою творчість – у той самий час, коли одні з моїх найгірших творінь люди називають геніальністю, ти... тільки ти один говориш мені, що вони дурні, а найбільш геніальні творіння, які всі інші люди вважають дурістю, ти по праву, аргументуючи свою позицію, оцінюєш їх через гідності їхні! Ось одна з причин, через яку я люблю тебе – твоя думка, твій докір і твоя похвала дорожчі для мене тисячі улесливих, брехливих і лукавих компліментів: моє серце з такою ж силою відкидає їх, з якою притягує тебе! Рано вранці розплющуючи очі, я завжди бачу, незалежно від мого фізичного перебування, твій такий ніжний і милий для мене образ – ти в моєму диханні, ти в моїй крові, в кожному битті серця і в кожному русі моїх вуст: бачиш як глибоко твоє єство воцарилося в моїй плоті та в моїй душі? Томливо і солодко потопаючи у твоїх блакитних очах, я, завдяки тобі, вперше в житті й назавжди пізнала чим пристрасть відрізняється від кохання, фізичне від метафізичного, диявольський потяг від вільного вибору і душевно усвідомленого тяжіння. З тобою вперше я пізнала, що є в цьому світі справжня довіра – та, коли ти ніколи вголос, у свідомості та в душі не вимовляєш це слово, ніби його й зовсім не існує: я ніколи не ревнувала тебе і ніколи не буду ревнувати – хіба можна ревнувати самого себе до когось? Ось як я тебе люблю – ось яка влада в тебе наді мною! І ти це чудово усвідомлюєш, бо тоді, коли інші оспівували мою красу, возносили до небес мою юну чарівність, ти один, який істинно любив мене, холодно говорив мені про мої недоліки, про існування яких я знала, але боялася навіть несвідомо зізнатися в них сама собі: ти допоміг мені стати кращою, більш доброчесною, принциповою, чистою і більш близькою до Бога – прийми ж у подяку мою найніжнішу і найласкавішу любов...»

Текст, з якого складалася голограма другої з трьох жінок на трибуні:

«Прости мене за цю відмову, але я бачу передвістя життя з тобою – вони подібні до неба, що затягнуте грозовими хмарами, де дощем будуть мої сльози, а бурею – наші сварки. Прости, я не люблю тебе, та й навряд чи коли-небудь зможу полюбити: ти не розумієш природу жінок – вони не люблять хороших хлопців, а ти належиш якраз до їхнього числа. І якщо вже нам ніколи не бути разом, я відкрию тобі невеликий секрет – більшість жінок у сучасному світі люблять і сприймають лише мову неповаги стосовно них: вони готові прожити з людиною, яка не поважає їх, усе своє життя і зненавидіти того, хто робить заради них усе, проявляючи при цьому найніжніші властивості турботу і ласку. Багато хто з нас несамовито обожнює вдягатися в маски зарозумілості та величі, при цьому нічого із себе не представляючи! Ах! Хіба я сказала б тобі все це, якби ти був мені справді цінний і важливий? Я відкриваюся тобі тільки лише тому, що мені ніколи не бути з тобою... Скажу тобі відверто, нам нецікаві ті, хто нас домагається – нам цікаві ті, кого домагаємося ми! У нашому світі на червону ганчірку біжать тільки лише ті, ким рухає інстинкт, а не розум – до їхнього числа належать бики... Прости, але... але ти не пробуджуєш у мені шквали емоцій і почуттів! Ти занадто хороший... Вже краще я буду страждати й мучитися від нерозділеного кохання, тим самим щомиті підживлюючи чуттєве полум'я свого життя, ніж буду безчуттєвим згустком матерії біля того, хто несамовито любить мене і для кого немає важливішого й ціннішого за мене в цьому світі! Так, це слабкість, але... але хіба жінки сильні істоти? Знаєш, можливо, згодом я і усвідомлю ціну і сутність цієї втрати, але зараз я бажаю тільки лише одного – слухати своє серце, а не свій розум: можливо, згодом я прийду до тебе в сльозах і буду благати тебе прийняти мене до себе в обійми і повернути колишнє... можливо! Не оспівуй мене і не роби мене своїм Богом – той, хто зводить жінку на цей п'єдестал, п'єдестал Бога, має бути готовий до розставання з нею, а потім... цілком імовірно... принаймні так пишуть книги... і до Другого Пришестя! Прости... я не готова принести в жертву свою молодість, своє благоденство і свою затребуваність на вівтар твого щастя – мені чудово відома ціна всього того, що ти в ім'я «нашого» блага так сильно бажаєш мене позбавити... І все ж, незважаючи на те, що я відмовляю тобі, ти, визнай же це, не зможеш не подякувати моєму єству за цю відвертість – я не вселяю тобі надію про нездійсненне, а тому чиню щодо тебе справедливо...»

Текст, з якого складалася голограма третьої з трьох жінок на трибуні:

«У мені багато пунктів за те, щоб бути з тобою і така ж кількість пунктів, щоб не бути з тобою – ти мені подобаєшся такою ж мірою, якою ти огидний мені. Щоразу перед зустріччю з тобою я дивлюся на цю таблицю з твоїми недоліками й перевагами і не розумію, яке рішення мені прийняти щодо тебе – погодитися бути з тобою або ж відкинути тебе назавжди: коли ти поруч зі мною – мені добре, так само мені добре, коли тебе немає біля мене. Ось, що таке жіноча природа! Ось, що таке жіноча непостійність! Вона істотно схожа на природу моря – ось, серед його єства панує миролюбна брижі, але через мить усе може змінитися: і розлючений шторм цей зможе похитнути навіть, здавалося б, найстійкіші судна. Ні, цілком імовірно, що вона найбільше схожа на закони моди, бо в цьому світі немає нічого більш непостійного і мінливого, ніж вони!.. Як бути, як вчинити? Чи виграю я, якщо моя відповідь буде згодою? Чи програю я, якщо мої вуста відмовлять твоїм чуттєвим поривам? А раптом ти і є моєю долею? А може моя доля чекає на мене ще попереду? Якщо я дарую тобі щастя своєю згодою, то чи стану від того щасливішою я сама? Або, можливо, відмовивши тобі зараз, чи не стану я згодом ще більш нещасною? Ех, як же шкода, що в цьому світі неможливо бачити майбутнє і змінювати минуле! А що якщо моя відмова завдасть тобі тяжких мук? Але моя згода може завдати їх мені... Про кого я маю думати в першу чергу – про тебе чи про себе? Чиє щастя важливіше в цьому світі – наше власне чи інших людей? Як же зрозуміти мені чи правильно я чиню? На це питання здатний відповісти тільки лише час – але... але ж коли він відповість на нього, вже може бути пізно, а відповідно і вже нічого не можна буде повернути... Чого бажає моє серце і яким законам воно підкоряється? Мені це невідомо, але я знаю одне, що всякий вибір, незалежно від його суті, за своєю природою є тяжким тягарем...»