ГЛАВА 30. ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА.

30 травня 1900 року.

Текст, накреслений соусом на блюді Вальдемаром Поульсеном:

«Сьогодні я бачу тут багато марнославства – держави змагаються одна з одною в якісних і кількісних характеристиках своїх досягнень: сьогодні вони сперечаються одна з одною тут, у Парижі, але чи не передвісник це того, що незабаром вони сперечатимуться одна з одною на полі бою? Нове століття містить незліченну безліч питань і загадок – чи знайдемо ми на них усі відповіді? Кожен день громадянського життя ми самі того жодним чином не усвідомлюючи проживаємо на війні – хтось хоче нас знищити морально, а хтось фізично. Ми, прості громадяни держав, були всього лише пішаками в чиїйсь глобальній грі в шахи – ми, науковці, літератори, художники та інша інтелігенція є не більше, ніж інструменти в руках всевладних і вселиких: ми не бачимо тих, хто нами керує, але ми не можемо заперечувати і не приймати їхнє існування в силу постійно скоєних ними дій – у цьому вони істотно схожі на богів та інших верховних істот світових релігій. Майбутнє століття, враховуючи нинішній рівень марнославства держав, представлений тут, обіцяє бути надзвичайно кривавим – ця виставка відкриває скриньку Пандори: після неї світ ніколи не буде колишнім – вона уособлює собою новий початок. До неї світ був іншим – після неї він іншим буде. Паризька виставка 1900 року – це не тільки лише політичне, соціальне та економічне явище, це встановлення нового світового порядку: одна віра більше не змінює іншу віру – відтепер усі віри змінює атеїзм. Через власні страхи, одні люди знищуватимуть мільйони інших, при цьому нічого не знаючи про них, не знаючи їхню культуру, побут і мову – в ім'я нових ресурсів, територій і встановлення майбутнього статусу знищуватимуться мільйони людей... Але хіба це не гідні й не такі гарні слова? Апостолами нового століття стануть пропагандисти всіх країн, а його ангелами – демони. Ось, що мені повідала виставка 1900 року в Парижі».

Текст, накреслений соусом на блюді Вальдемаром Поульсеном:

«Цікаво! Що б сталося в нашому світі на метафізичному рівні в ту саму мить, коли фізично всі стіни у всіх будинках його стали б прозорими? Невже ми б побачили людей справжніми – такими, якими вони є насправді чи, може, їм навіть у такому разі вдалося б приховати своє справжнє єство? Але хіба стіни здатні приховати природні інстинкти, які рухають людьми – чи підвладно це і тій самій масці, яка називається досягненнями цивілізації? Чи справді такі сильні наші інстинкти, щоб керувати нами – тією чи іншою мірою в тій чи іншій людині відповідно? Майбутнє століття, цілком імовірно, містить на нього відповідь – 1900 рік відкриває століття прогресу, слави та розквіту цивілізації... А можливо століття її занепаду? Що нам дарують наступні 100 років? Розвиток чи деградацію? Сучасні досягнення у всіх сферах життя, за винятком військової – свідчать про те, що на нас очікує одне з найбільш значущих і значних століть в історії людства в концепті розвитку благоденства його: досягнення ж у військовій сфері говорять про те, що до кінця століття наше людство може і не дожити. Ось, що я бачу сьогодні, 30 травня 1900 року, тут, у Парижі. Що буде потім... але чи справді це так важливо зараз? Нині серед меж земної кулі панує мир, голоду на ній практично немає – немає в ньому і радикальної жорстокості: наша людська цивілізація сьогодні на піку свого розвитку – але чи не хвора вона?.. а якщо хвора, то якою недугою і чи можливо її ще зцілити? Наша планета, а вірніше її світопорядок, ще ніколи не був настільки ідеальний як сьогодні – нації та народи поважають один одного: добропорядність стосовно один одного є нині наріжним фундаментом спілкування і скоєних дій. Але чи справді все це так? Чи не вдяглися всі нації та народи, представлені на виставці, навмисно в ці маски, щоб побачити досягнення певних їхньою стратегією супротивників, з метою захоплення територій, ресурсів і поневолення інших народів? Через кілька років ми знайдемо відповідь – або у формі сміху наших дітей, або у формі грому гармат!»

Текст, накреслений соусом на блюді Вальдемаром Поульсеном:

«Скільки разів у цьому світі у своєму фактичному призначенні для використання необхідні статеві органи? Обмежену кількість разів – у всіх інших випадках вони використовуються в надлишкових процесах, а відповідно для набуття задоволення, яке, за своєю природою, призначене скуштувати незначну кількість разів за все життя. Для продовження роду людству даровані статеві органи, для набуття ж задоволення на всіх інших відрізках життєвого шляху, зокрема, але не обов'язково, і під час процесу зачаття – любов. Те ж саме стосується і щеплень з лікарськими речовинами – вони необхідні людині кілька разів у житті, але якщо ти використовуєш їх постійно, то робиш ти це не інакше, як для набуття не призначеного тобі самим Всевишнім задоволення. Ось, що є в нашому світі райський плід, плід спокуси – задоволення, яке не призначене тобі природною природою. Подібна аналогія припустима і щодо технологічного прогресу, а відповідно і до досягнень у сфері озброєння – скільки разів нації та народу теоретично необхідно застосовувати зброю? Теоретично, вона необхідна їм, як стримуючий фактор, а також у характеристиках, пов'язаних із захистом та охороною прав, свобод та інтересів націй, народів і держав – фактично ж у більшості війн зброя використовувалася, як інструмент поневолення, наступу й атаки, а відповідно, як я вважаю, й інструмент для отримання певними владними особами тих чи інших країн задоволення... Але за всяке задоволення, яке є надлишковим, у той чи інший час, чи то для організму, плоті, людини чи ж нації, держави і народу завжди приходить розплата – нерідко та розплата є фатальною...»