ГЛАВА 29. ПОСТУПОВЕ ВОЗНЕСІННЯ.

29 травня 1953 року.

Текст, написаний на могильному камені колись загиблого тут альпініста:

«Втілюючи останню волю назавжди, безумовно, до моменту Другого Пришестя, спочилого тут чоловіка, який заповів накреслити на цьому надгробку сон, що з'явився незадовго до його смерті, моє перо спробує з усією можливою точністю зберегти в цьому світі те, що зберегти в ньому неможливо – сон, життя і... любов! «Сьогодні мені приснився якийсь і справді дивовижний сон! У ньому я був одружений і дружиною моєю була відома акторка, чий лик і чиє ім'я нерідко можна зустріти нині на обкладинках всяких надзвичайно популярних журналів про світ моди та мистецтва – незважаючи на те, що вона була винятково чарівною, одягнена вона була в моєму сні у вкрай простий сарафан, фасон якого не був притаманний справжній епосі: у спілкуванні вона не була зарозумілою і була справжнісінькою господинею в нашому домі – всі її чесноти в своїй сукупності не могли не зводити мене з розуму і я до того був закоханий у неї, що боявся навіть доторкнутися до її вербового стану й точеної фігури. Вона ж, на відміну від мене, цього не боялася – з особливою ніжністю вона залишала ласкаві цілування на моєму чолі та моїх ланітах, після чого зі щирим інтересом і цікавістю вслухалася в кожне моє слово, погляд і зітхання. Але хіба все могло бути настільки досконалим та ідеальним... навіть уві сні? Безумовно, що ні. Протягом усього сну вона схиляла мене до того, щоб я позбавив її гімена, але... моє єство цього жодним чином не бажало – я любив її найчистішою любов'ю і подібного роду вчинок був рівносильний для мене знищенню її чесноти: будучи моєю коханою дівчиною і постійно посилаючись на це у своїх переконаннях, вона схиляла мене до того, що я анітрохи не бажав здійснювати – мені подобалося відчувати до неї метафізичну любов, я обожнював цілувати її в губи, в лоб, обіймати її і гладити її волосся, але... але не більше! Коли вона заводила зі мною розмови про більше, тим самим жорстоко спокушаючи мене, вона ставала вкрай огидною моєму єству, бо я вважав подібний акт чимось неприродним у нашому світі, ніби він порушує священну і сакральну недоторканність людини: я довго роздумував про це і врешті-решт її потяг до фізичного привів мене до такого висновку – той, хто потребує жінки, той, хто потребує розради жінок, той неповноцінний, бо повноцінній людині не треба нічиєї розради, вона сама себе здатна втішити!.. Можливо, подібного роду емоції свого часу відчував і Адам, коли його випробовувала жінка, яку спокусив змій. Він хотів любити її, а вона вимагала заборонений плід – може бути він і з'їв його тільки лише тому, що не бажав розлучатися з нею... Але я не був Адамом! Прокинувшись від сну, я відчув у своїй свідомості та в душі його післясмак – залишки думок і почуттів, що панували в ньому: більше я не бажав бути з жінками ніколи, бо я став повноцінним!»

Текст, написаний на могильному камені іншого колись загиблого тут альпініста:

«Тут покоїться той, хто, подолавши чималу відстань до вершини, наклав на себе руки через нерозділене кохання – на самоті грані наших почуттів і думок стають у багато разів гострішими, а відповідно і поранити об них ніжну плоть людського єства стає у багато разів простіше. Розпочавши свій шлях до вершини через нерозділене кохання, не витримавши – ні, аж ніяк не фізичний, але моральний! – тиск, він із цієї ж причини на тій висоті і позбавив власноруч своє єство життя: залишившись наодинці, віч-на-віч, зі своїми думками і почуттями, які до миті його загибелі, були для нього рятувальним колом, наповненим повітрям, він, несамовито бажаючи знайти порятунок серед океану цього світу, до такої міри наповнив природу того повітрям, що те одномоментно вибухнуло. Смакуючи жорстоку реальність цього світу, він наївно переконував сам себе, що наповнює свою плоть делікатесами – хоч як ти уявляй грубу їжу делікатесами, вона не змінить свій смак і свою природу в людському роті! Будучи фізично сином багача, який ніколи ні в чому не відчував би потреби в цьому світі, метафізично він був сиротою – фізично посміхаючись із друзями в компаніях, метафізично він, подібно до Екклесіаста, ридав на цих торжествах і святкуваннях веселощів. Відрікшись від підготовленого йому багатства, він, тим самим, став такою собі своєрідною, назавжди випалою з плоті того, деталлю якогось хитромудрого економічного механізму, яким була справа його сім'ї – без нього цей механізм міг цілком собі успішно існувати, але чи могла стати та деталь самостійним механізмом або ж залучити до себе інші деталі, щоб створити новий механізм: саме це і мав намір довести або ж спростувати сам для себе цей і справді дивовижний чоловік? Цей могильний камінь, де і міститься цей текст, не збереже пам'ять про біль і страждання, а також про муки і задоволення в житті тієї самої людини, якій він присвячений – вітер часів вельми природним чином зітре і цей напис на піску світобудови, втім, як і всі ті, що стирав раніше, і ті, які йому належить стерти в майбутньому: про нього, як і про життя цієї людини, більше нічого не нагадає – такий наш світ і такі в ньому процеси! Хтось назве його людиною честі та принципів, хтось же – дурнем і заблудлою душею: я ж напишу про нього тільки лише сухий факт – він не тільки лише поставив на одну чашу терезів своє реальне, фізичне, відчутне життя з чимось ефемерним, ефірним, метафізичним, під назвою «почуття кохання», а й зовсім проміняв це ніщо на все те, чим він, нехай і тимчасово, але все ж володів!»