РОЗДІЛ 28. ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ.

28 травня 1999 року.

Текст, накреслений на білбордах Мілана, як реклама однієї з нових книг:

«Лінія дороги – це нитка Аріадни. До чого вона веде? До тебе чи? До нашого кохання чи? Але що є наше кохання? Перебування чи в Садах Едему чи ж вічна кабала Аду? Навіщо я їду? Може мені слід зупинитися? Чи їду я в правильному напрямку? Я люблю тебе, мене веде любов, а відповідно цей шлях вже не може бути невірним – його результат завжди позитивний: іноді фізично, а часом і зовсім як досвід. Закохавшись у тебе, полюбивши тебе, я, цілком імовірно, здійснив найправильнішу помилку у своєму житті – ти настільки самовладно знищила мою сутність, цілком підкоривши її собі: ти забрала весь мій час, мої почуття і мої думки – можливо, мені судилося стати одним із найбільш найвидатніших піїтів серед просторів цього підмісячного світу, але ти, подібно до Олени Троянської, зруйнувала квітучі та пахучі простори держави моєї душі! Подібно до Олександра... Олександра!.. Македонського, ти знищила існуючий світопорядок у парадигмі планети, планети мого єства, створивши, при цьому, щось нове – ти заснувала свою владу навіть там, де раніше певні місця моєї душі характеризувалися природною дикістю, первісністю: немов Геракліт ти спалила своїми милими очима, ніжною посмішкою і юною чарівністю храми моєї душі – мені вдалося дізнатися які саме почуття свого часу відчували герої Гюго в «Соборі Паризької Богоматері»... Я захворів тобою і єдиний спосіб вилікуватися від цієї хвороби – розвернутися і поїхати у зворотному напрямку, до себе додому: але вечеря з тобою сьогодні таїть у собі безліч таємниць – чи не так? Твоїми апостолами сьогодні є молодість, краса та інші, подібні до них – ах, якби ти знала, що вони таять у собі зраду! Ні, не один із них, але всі вони! Однак же, поки ця зрада не відбулася, довіряй же їм, смакуй плоть цього світу, помиляйся і просто будь щаслива!»

Текст, накреслений на білбордах Мілана, як реклама однієї з нових книг:

«Я до того захоплююся твоєю тимчасовою чарівністю, до якої міри мене відштовхує твій не по роках жорсткий, суворий, безжалісний характер – у тобі немає ні краплі співчуття щодо того, хто настільки чистим і щирим чином любить тебе: твої милі оченята випромінюють гострі, немов троянські мечі, погляди, а твоя ласкава посмішка ранить болючіше толедського кинджала – чи слід мені говорити про те, якими якостями володіють твої слова? Їм позаздрила б навіть дамаська сталь! Дивно! Як таке легке, німфоподібне, граціозне створіння може бути настільки невичерпним, немов бочка данаїд, вмістилищем щирої безчуттєвості? Ні, воістину! Любити тебе – є праця Сізіфа, бо скільки не віддавай тобі почуттів, думок, часу та інших безцінних подарунків, я завжди перебуваю у вихідній точці... Здійснюючи свою працю вдень і вночі в шахтах своєї душі, маючи намір добути там хоч найменшу краплю надії на взаємність, я вже десятки разів ледь не загинув під раптовими та масивними обвалами: як бачиш, я все ще живий, а відповідно і живе моє почуття до тебе... Взаємність! Чи не є вона тим самим філософським каменем, про який так томно і чуттєво писали древні – її практично неможливо побачити в цьому світі: щоб добути її необхідно пройти певні етапи і здійснити відповідного роду дії... Ні, мислити подібним чином доля тих, хто чинить відповідно до загальноприйнятих шаблонів – взаємність не викликається за формулами і рецептами: вона виникає раптово, ніби вибух зірки... Так, саме так! Навіть найхолодніші зірки виникають завдяки вибуху... І нехай вони не усвідомлюють це, значний проміжок часу будучи або зовсім прикидаючись холодними – так і ти... Скільки б холоду не вкладала ти у свої слова, але я ж знаю, що не байдужий тобі, бо мені вдалося побачити той самий вибух у твоїх очах, який трапився під час першої нашої зустрічі.»

Текст, накреслений на білбордах Мілана, як реклама однієї з нових книг:

«Як же зворушлива твоя дівоча непокірність – сама собі уявивши образу на мене, ти негайно ж покинула моє товариство: тим сильніше ти притягуєш мене до себе і, що важливо, себе до мене – твої дитячі забави веселять мене, того, хто душею вже давним-давно старий. Як же личить тобі маска цієї удаваної гордості й марнославства – якби я не знав того, що ти любиш мене, моє єство можливо і повірило б тобі: до того ти чудово граєш у норовливу недоторку. Ти бажаєш пробудити в мені первісного чоловіка, звіра, емоції – але хіба можна виростити такі плоди на тій самій землі, яка цілком складається зі смирення? Зовні бажаючи, щоб я побіг за тобою і просив у тебе вибачення за невчинені гріхи, внутрішньо, несвідомо, ти благала мене, щоб я залишався на місці й не піддавався впливу твоїх емоцій, що у своїй сукупності становили фундамент якоїсь складної перевірки. Бачиш, як мені добре відома твоя природа? А все тому, що я люблю тебе і ти зовсім небайдужа мені – саме тому я ніколи не бігатиму за тобою. Вибігши в сльозах із меж того ресторану, ти нині схвильована через те, що не бачиш мене – забувши про свої удавані образи, ти вже переживаєш про те, щоб не втратити мене: все тому, що ти, подібно до того, як і я тебе, любиш мене: все тому, що ти, подібно до мене, любиш усіма фібрами своєї душі – немов життєрадісні бджоли навесні ми несамовито прагнемо смакувати цей ніжний і солодкий пилок, кожен відповідно до особливостей форми природи свого єства... Сама того не усвідомлюючи, своїми діями і моєю бездіяльністю ти написала одну з глав великої історії нашого неабиякого людського кохання...»