РОЗДІЛ 23. ЧУДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ.

23 травня 1928 року.

Текст, написаний фотографом на зворотному боці нині зробленої ним фотографії:

«Моєму фотоапарату щойно вдалося зафіксувати деякі і справді унікальні історичні віхи – два чуда цивілізації: чудо фізичне і метафізичне – дирижабль «Італія» і почуття закоханих. І те, і те – форми мистецтва, але вища з них та, яка поза тілом, поза плоттю, поза тліном: вкотре я переконуюся, завдяки своїм же аргументам, у тому, що найкращі твори в нашому світі ті, які ми створюємо у своїй свідомості та своєму серці, не надаючи їм при цьому формального вираження – скільки ж таких творінь було народжено в нашому світі! Дивлячись зараз на те досягнення науки, розуму і творчості, я тієї ж самої години згадую, протиставляючи тому, надзвичайно чарівне явище природи – невпинне життя і рух водоспаду: він красивий, величний і нестримний, але водночас ці краса, велич і нестримність несуть загибель для того, хто буде необережний біля його самотнього єства – він великий, але ця велич небезпечна! Так і дирижабль «Італія» – хоч він і дає змогу побачити та вивчити наш світ з унікальних, незвіданих, виняткових сторін, але натомість він не гарантує тому, хто прагне того просвітлення, абсолютної безпеки. А може таким чином Всевишній оберігає нас від проявів надмірної жаги пізнання? Можливо ця небезпека і є та сама межа, перехід за яку дарує крім солодкого плоду пізнання вигнання з раю? Ні! Уся принадність нашого життя якраз і полягає в тому, що ми багато чого не знаємо – ще ж більше ми не дізнаємося ніколи!.. Дирижабль «Італія»! Навіть закривши очі, я бачу ту думку та ідею, яка міститься в крові того єства, бо дивлюся я на нього метафізично: у ці хвилини мене ведуть аж ніяк не формені, минущі інстинкти, але інстинкти метафізичні – які поза визначеннями, а відповідно і поза обмеженнями... Куди прагне наша цивілізація? До досконалості фізичної чи ж метафізичної? Досягнення одного з цих двох не дає змоги дістатися вершин іншого, а тому цивілізації належить вибір. Але хіба не зробила вона вже його? Її вибір – прагнення: її не цікавить результат і мета – вона рухається в ім'я і для руху. Моя відповідь містилася в моєму ж питанні, а відповідно в нашому світі питання важливіше за відповідь – хіба великі люди, зокрема і в давнину, не ставили постійно перед натовпом питання, більшість з яких були риторичними?..»

Слова, які в цю годину перебували в чоловічих очах:

«Мила Дафно! Коли я тебе вперше зустрів, моє єство припустило, що ти була дана мені цим світом для емоцій, бо саме на подібного роду хвилях природа моєї сутності рухалася туди, куди ніколи б не зробила жодного кроку перебуваючи у тверезому глузді – так розмірковував я тоді, коли ще не знав справжніх властивостей найчистішої любові: дивлячись же на тебе зараз, я усвідомлюю до якої саме міри моє єство було сліпе і дурне – сліпе і дурне тоді, коли воно вимовляло своєму вірному другу Ліліану, що жінка в багато разів небезпечніша за всякий мисливський капкан... щоб вибратися з його меж, тобі достатньо залишити в його зубах частинку своєї плоті, але щоб вирватися з обіймів жіночого капкана, тобі необхідно буде залишити в його іклах частину своєї душі: після подібної необережності в діях, у першому випадку на милицях пересуватиметься плоть, у другому ж – душа. І що з цього обтяжливіше? Мила Дафно! Коли я дивлюся на тебе, я нібито прокидаюся після сну і блискавично поринаю у вир справжньої, незримої для людського ока, дійсності: у ті ж миті, коли я тебе не бачу, скрізь і всюди цей світ тьмяний і сірий для мене, все скрізь однакове й одноманітне, немов снігові рівнинні простори Північного полюса – але що парадоксально, у ті ж самі хвилини, коли ти не поруч, моє єство всюди відчуває запах твоїх парфумів: у машині, в компанії людей і навіть на самоті – ти всюди зі мною, бо ти існуєш у моєму диханні! Незважаючи на те, що ми кохаємо одне одного вже багато років, але мої палкі почуття нині несамовито тріумфують у мені – я ласкаво торкаюся своїм поглядом до твого ніжного волосся, до твоїх ланіт і до твоїх вуст: у ту годину я ледь не божеволію – голова моя паморочиться, нібито я перебуваю біля прірви і дивлюся в неї, а свідомість же моя стає неясною і туманною... Я люблю тебе, люблю до нестями, але... але «Італія», наука, втілення прагнень цивілізації до розвитку чекають на мене! Дирижабль «Італія»! Що за унікальне чудо людської цивілізації! Але водночас, душею дивлячись нині на тебе, я усвідомлюю, що також справжнім чудом цивілізації є і любов! Але яке ж із цих чудес важливіше і цінніше? Фізичне чи ж метафізичне? Відчутне чи ж незриме? Яке з цих досягнень цивілізації є більш важливим і цінним для її розвитку? Якої цивілізації ми діти – цивілізації думки чи почуття? Якщо думки, то, безумовно, питання про почуття їй настільки ж нестерпні, як і осам природа диму! Якщо ж почуття, то думка є лише однією з форм досягнення її цілей і завдань! І справді, адже перші люди, малюючи на стінах печер, тим самим реалізуючи свої творчі пориви, жодним чином не могли відчувати ті самі почуття, які виникали під час створення найбільших картин серед меж якоїсь майстерні в душі художника Ренесансу...»

Слова, які в цю годину перебували в жіночих очах:

«Ах, як же нікчемні в нашому світі слова, дорогий Умберто! Зараз я безперервно виливаю на тебе своїм поглядом нескінченні потоки власних ніжних і ласкавих почуттів, і... і я бачу, що ти чудово усвідомлюєш, що я нині відчуваю – мені не потрібно доводити тобі те, що є аксіомою, але навіть якби мені й довелося це довести, то я й не змогла б, бо в нашому світі нічого, безумовно, нічого, що стосується почуттів, думок і, часом, навіть і дій, довести неможливо: хіба життя кожного з нас є фільм, хіба все тут задокументовано, кожна секунда і кожна мить нашого існування? Як би я змогла довести це, що я постійно думаю про тебе і всі почуття в моїй душі також присвячені тобі? Знаєш, я дивлюся в цю мить на тебе, винятково ставного, чарівного, силою і розумом якого захоплюються багато сучасників, і моє єство чомусь відчуває себе тут, серед меж підмісячного світу, самотнім островом, що цілком, з усіх боків, омивається твоєю увагою – немає в цьому світі кращої долі для мене, ніж бути далеко від усіх, але тільки щоб ти перебував поруч і зігрівав мене своєю ласкою і теплом почуттів. А й справді, коли ти по-справжньому любиш, ти прагнеш відгородитися від усіх, від усієї навколишньої дійсності разом із предметом свого обожнювання – сховатися за ширмою, яка розділяє барвисту і сіру дійсність: світ почуттів і пересічні побутові будні. Занурюючись у вир твоїх очей, я розумію, що кохана людина дається нам Всевишнім для того, щоб утішити наші страждання, а не посилювати їх – коли ж ці страждання посилюються, то, виходить, що ця людина не твоя... Я розрізняю любов у твоїх очах – це вічний сніг на альпійських горах, а не ранкова роса на тосканських луках: її не знищать жодні промені вогненної пристрасті! Любов! І як тільки люди можуть говорити погане про любов? Невже це не підтвердження того, що той, чиї вуста вимовляють подібні промови, ніколи не відчував любов або ж не зміг пізнати солодкість, єство і природу її повною мірою! І як, як тільки люди можуть говорити, що любов – це жмут вирваних терзань, сумнівів і мук із локонів нашого серця? Ні! Любов – це є вищий ступінь нагороди, нагороди, вручуваної Всевишнім, у нашому світі!..»