РОЗДІЛ 22. ОСТАННІЙ РЕЙС.

22 травня 1977 року.

Текст, написаний на запітнілому вікні одного з вагонів Східного експреса:

«Мій шлях, як цей рейс Східного експреса – через свої вікна-очі душею дивлюся я на принади цього світу, прекрасно усвідомлюючи кінцевий підсумок тієї подорожі. Під час цього шляху я побачив чимало міст, сіл і, що важливо, людей – спостерігаючи за ними, я сам того, можливо, жодним чином не бажаючи, об'єднав їх усіх у своїй свідомості: вони, цілком імовірно, які ніколи не знають одне одного в реальному житті, були пов'язані між собою серед просторів мого єства. Ось, я дивлюся у двір якогось сільського жителя, повз якого проїжджає в ці хвилини потяг – він занурений у свій побут, думає про свою роботу і навіть не має ані найменшого уявлення про те, що його образ у своїй свідомості зафіксувала абсолютно невідома йому людина, про існування якої він навіть не може підозрювати... Потік думок... І так людина за людиною, двір за двором, село за селом, місто за містом і держава за державою – різні люди і різні простори: тисячі історій і всього лише один шлях – у кожного він свій і кожен більш обізнаний тільки про свій власний. Чужий шлях неможливо осягнути розумом, бо розум нездатний відчувати, а розуміння життєвого шляху дарують саме почуття... У кожного у своєму шляху різне розуміння цінностей – для когось це щось фізичне, а для когось метафізичне: на щось хтось визначає ярлики з ціною, а хтось і зовсім вважає ті чи інші речі безцінними. Ми всі різні і тієї ж самої години – такі схожі: ми думаємо і відчуваємо по-різному, але – ми думаємо і відчуваємо! Ми дихаємо, ми віримо, ми любимо – ми живемо! Так буде не завжди, а тому – чому б не радіти відведеному нам тут часу? Після закінчення певної, суворо окресленої, низки днів, поїзд зануриться в непривабливу темряву депо, що сковує його рух, і назавжди спочине, залишивши по собі тільки лише спогади, а в певних випадках – нетлінну спадщину».

Текст, написаний на запітнілому вікні одного з вагонів Східного експреса:

«Усяке тепле і ніжне почуття – віддаляє людину від просторів землі: воно спонукає її витати в емпіреях. Усяка ж дія чи стан, а особливо негативний, на кшталт хвороби – вказує людині на реальність, а також у якому саме зі світів нині розташовується її єство. Але де ж істина? В емпіреях чи ж у суворій дійсності? Закохавшись у тебе, я усвідомив, що в перших, тоді ж, коли ти відкинула мене – у другій! Не бути біля жінки – не можна! Саме на такому базисі споруджено будівлю сучасного суспільства – немає нічого кращого, ніж перебувати біля жінки і смакувати прояв її істинного буття: так вважає суспільство і йому щиро шкода тих, хто мислить інакше. Ах, що за дивовижний світ! Щодо мене виявляє жалість те, що саме заслуговує не інакше, окрім як найглибшого прояву того почуття – тоді, коли натовп зневажливо дивиться на мій вигляд, я з найбільшим натхненням вдивляюся у свою суть. Вони віддаються своїм снам насправді тоді, коли їм слід було б не спати у своїх снах, бо година пробудження вже давним-давно настала, а відповідно дійсність стала сном, а сон – дійсністю. Так думаю я і так не думають інші. Моя сутність через відкидання предметом її обожнювання зараховує себе до числа циніків – десь усвідомлено, а десь і зовсім несвідомо. Вивчаючи ці дивовижно чарівні пейзажі, що так строкато змінюють один інший в одному вікні, я не бачу в них життя – чи не тому, що цього життя немає нині в мені? Кольори лугів стали тьмяними, співи птахів – набридливими й одноманітними, а люди – вимерли. Тисячі, сотні тисяч людей усюди – і всюди жодної людини: тільки лише меркантильно спрямовані механізми, чия мета – сколотити достатню кількість матеріальних цінностей для того, щоб ніколи не працювати... Але що потім? Потім вони будуть змушені позбутися всього цього – і навіщо потрібна була вся ця хитрість, махінації, обмани та зради, якщо тобі все одно доведеться залишити нажите у формі матерії та кинутися у вічну порожнечу?»

Текст, написаний на запітнілому вікні одного з вагонів Східного експреса:

«Ось, зараз я розташовуюся у вагоні поїзда, експреса, який несе мене вдалину, в надра мирного життя, а ще трохи більше тридцяти років тому я перебував в окопі й єдині вагони, що мені доводилося бачити – військові вагони з боєприпасами: така циклічність цього світу – війна-мир-війна. Це неминуче, після миру завжди слідує війна – і чим раніше ти її пройдеш у цьому житті, тим краще, бо тим більше мирних років тобі призначено: нещасливі ті, хто дітьми пережив війну, бо на їхньому віку, цілком імовірно, буде ще одна війна – періодичність воєн, а відповідно і миру, на нашій планеті дорівнює приблизно п'ятдесяти рокам. Такі закони та принципи людської цивілізації. Так, як же чудово, що я на своєму віку більше не побачу воєн – я несамовито вдячний за це Всевишньому: з сумом я думаю про тих, хто ще не народжений, бо їм, хоч вони самі того не усвідомлюють, доведеться винищувати одне одного... Окопи! Їх не бачити більше серед цих милих пейзажів – зараз тут усюди чується трепет життя: я ж пам'ятаю ці місця, коли тут панувала смерть. Зараз тут живі міста і поселення – вони кишать безліччю торгових марок і магазинів, але раніше тут були дещо інші марки... танків!.. і магазини... автоматів! І все ж, як це не парадоксально звучить, за часів окопів наше життя було простішим, людянішим і природнішим – тоді всім було начхати на гроші: що менше цивілізації навколо, то більше в людині людини. Тоді ми були добрішими – не маючи автомобілів і телефонів, ми тягнулися одне до одного, а зараз за будь-яку матеріальну дрібничку тут, у мирний час, тебе без докорів сумління раптово зрадять: там абсолютно інші цінності, бо там у нікого нічого немає – там ми були всі рівні... і той, у кого на банківському рахунку були мільйони доларів, так і той, у кого і зовсім не було ні цента. Тоді, під час війни, ми були справжніми людьми...»