РОЗДІЛ 21. ПРОТИСТОЯННЯ ДУМОК.

21 травня 1982 року.

Текст, написаний багнет-ножем над койкою перед висадкою на Фолклендські острови:

«З держав, де панує демократія і благоденство, люди не тікають через кордон, ризикуючи при цьому своїм життям – якщо вони в таких випадках втечі ставлять в один ряд своє життя зі своєю свободою, то обмеження другої в цій державі автоматично веде і до обмеження першої: Берлінська стіна, лінія між Північною і Південною Кореєю – ось найяскравіші тому свідчення! Жителям Фолклендських островів, у чому я анітрохи не сумніваюся, у багато разів приємніше буде жити під протекторатом благоденствуючої Британії, а не під протекторатом влади Аргентини, що обмежує їхні права: тисячі аргентинських солдатів незабаром повинні будуть позбутися свого життя і свободи – в ім'я чого? В ім'я виконання наказів хунти? Ми ж, на відміну від них, здійснюємо благу справу, нехай і за безліч сотень миль від нашого дому – та й чи має значення, де творити добро? Наша влада, на відміну від їхньої влади, доброчесна, а наміри її чисті – наші солдати, на відміну від їхніх солдатів, більш усвідомлені й освічені: метрополія знатиме про цю війну лише з телевізійних передач – ми зуміємо досягти перемоги раніше, ніж листи, що заспокоюють наших матерів, які ми зовсім недавно склали, зуміють опинитися перед їхніми очима. Я, як вірний патріот, повністю довіряю своїй владі, а тому, якщо цей конфлікт неможливо було вирішити дипломатичним шляхом і відшукати компроміс, значить вона чинить правильно. Деякі з нас, які перебувають у Британії, не згодні зі мною – вони говорять про те, що маленька переможна війна, як називає її Тетчер, часто приносить смерті, але не перемоги, а замість героїчних листів, матері солдатів зазвичай отримують листи похоронні: вони думають так тому, що вони перебувають далеко і багато чого їм не побачити зблизька – від Британії до Фолклендських островів далеко... А що якщо вони мають рацію? Що якщо я, солдат британської армії, у 1982 році помиляюся і дряпаю своїм багнет-ножем нині все це лише для того, щоб заспокоїти себе, а також вдихнути у свою душу хоч кілька ковтків мужності у спробах згасити усвідомлення помилок влади і власної омани? Хіба мушу я загинути тільки з тієї причини, що політики з усіх боків у своїх цілях мовчать про дипломатію і волають про війну?!»

Текст, написаний багнет-ножем над койкою перед висадкою на Фолклендські острови:

«Цікаво! Дивлячись нині на фотографію, яку ми зробили перед відправленням на Фолклендські острови, я замислився над тим, що саме несе тому світу наш знімок – світло чи темряву? Хто ми насправді для цього світу? Якщо ми загинемо в битві і ця фотографія дістанеться нашим супостатам, вони проклинатимуть кожного з нас, хто зображений на цьому знімку – проклинатимуть, як найбільше зло і злочинців. Якщо ж ми здобудемо перемогу, то цю фотографію показуватимуть усюди і оспівуватимуть кожного з нас, як героїв. Одна фотографія і такі різні сенси... у майбутньому – зараз же, поки ми не зробили нічого «поганого» чи «доброго», вона зображує лише факт: чітко визначену кількість людей. Цікаво! Аж ось дивлячись нині на обличчя кожного з нас, я усвідомлюю, що фотографія назавжди зафіксує панівні в наших душах емоції – у когось хоробрість, у когось пристрасть, а в когось страх... і це назавжди – аж доти, доки вона існує! Можливо той, хто відчував у ті миті страх, відчував його лише один раз у житті, але саме про цей зафіксований момент судитимуть нащадки дивлячись на це фото – вважатимуть боягузом того, хто, можливо, буде наймужнішим із нас... Чи виражає ця фотографія сенс життя кожного з нас? Що якщо після мене залишиться лише це фото, а не сотні з мирного життя – мої нащадки думатимуть, ніби війна була сенсом мого життя... Зробивши це фото перед відправленням, ми залишили по собі пам'ять – тієї хвилини ми були живі й дивлячись на це фото через роки ми все одно будемо живі, нехай насправді такими будуть і не всі з нас – там буде живий погляд кожного з нас на цей світ, на цю війну і на одне одного: у погляді кожного з нас і буде перебувати наша душа – те, як ми втілюємо бачення цього світу в життя... Чи корисні ми зараз людському суспільству – саме людському суспільству, а не уряду Британії, Аргентини і будь-якої іншої держави? Перед такими фатальними митями хотілося б це усвідомити...»

Текст, написаний багнет-ножем над койкою перед висадкою на Фолклендські острови:

«Скоро висадка! Можливо я більше ніколи живим не ступлю на борт цього чи будь-якого іншого судна – фатальна мить наближається: усі мої побратими натхнені, вони говорять про перемогу – у них немає ані найменших сумнівів у тому, що вони виграють, виживуть і позбавлять життя наших ворогів. Вони не думають про свою спадщину, бо переконані у своїй невразливості – вони сміються і вдаються до реготу за кілька годин до того, як багато хто в цьому світі почне ридати: «погані», «хороші» чи? Будуть ридати люди... Ми, звичайні солдати, відстоюватимемо навіяне нам нашим урядом тоді, коли їхні прості солдати займатимуться тим же, що й ми – ми, прості солдати, не ворогуємо одне з одним і не завдаємо одне одному образи, ворогують одне з одним політики і починають війни також вони: в ім'я збереження власного почуття гордості, авторитету, влади, а, часто, життя... Мирне населення островів незабаром усвідомить, що означає слово «війна»: коли горить ліс, із нього несамовито бажає вибратися все живе – те ж стосується і війни... Але з островів нікуди бігти!.. Лунає команда! Вона вкидає мою свідомість на кілька миттєвостей у неосяжні морочні простори Всесвіту, де над ним і під ним нескінченна безодня – що це, невже передвісник смерті? У моїй душі виникає страх – страх смерті: у такі хвилини ти забуваєш про ефірні та ефемерні принципи й ідеали держави, які ти чомусь змушений відстоювати! Немов той, хто задихається, якому необхідно вдихнути кілька ковтків повітря, я судомно розплющую очі, жадібно ковтаючи краплі життя, що панує навколо мене і в мені – все навколо копошиться: подібно до них цьому процесу зараз віддаватимуся і я, після того, як докреслю ці рядки протягом наступних кількох секунд – хто знає, можливо моя рука креслить нині епітафію? Життя чи смерть? Пекло чи рай? Ці думки та почуття вже не мають ані найменшого значення...»