РОЗДІЛ 20. ВИВЕРЖЕННЯ ВУЛКАНА.

20 травня 1883 року.

Думки людини, що перебуває в темниці під час виверження Кракатау:

«У темряві все однаково для того, хто нездатний бачити – до таких думок прийшов я, ув'язнена людина в одній із темниць неподалік від вулкана Кракатау: ув'язнений фізично, але не подумки, але не духовно! За що ж я був ув'язнений у надра цієї темниці? Тільки лише тому, що мої думки та почуття не відповідали тим, які бажала нині бачити серед своїх підданих влада Індонезії. Мої думки та мої почуття – ось моє світло в цій темряві... і все ж, мені не можна його зараз відтворювати, бо за подібні дії я вже був одного разу покараний представниками влади: такий уже нині час – навіть через майже століття після здійснення Французької революції, нам, жителям Землі, все ще не можна вільно розмірковувати та відчувати. Цікаво, але чи будуть такою ж мірою нещасні наші нащадки?.. Що це?! Я чую вибухи! Невже це мої вірні соратники прийшли звільнити мене – звільнити мене, подібно до лави Кракатау, чия матерія і плоть, після її звільнення, буде абсолютно нещадною до всього навколишнього? Колись схожої властивості лава виплеснулася і з жерла паризького вулкана – вона затопила... ні, не лавою, а кров'ю!.. всю Європу: усі війни, які були в Європі – все це передумови та наслідки Французької революції! Найсакральнішого, священного і містичного часу в історії людства – все, що відбувається в нашому світі, безпосередньо пов'язане з цими подіями... Усвідомлюючи те, що я був засуджений за волелюбні промови та чуттєві погляди, що уособлюють критику існуючого нині в нашій державі уряду, я мимоволі пробуджую у своїй свідомості спогади про якобінський терор, однією з жертв якого в одному зі своїх минулих втілень я і був – моє єство багато пам'ятало зі своїх минулих втілень, чимало воно також передчувало і про втілення майбутні! У своєму вже давним-давно згаслому втіленні часів Французької революції, я був засуджений як «ворог народу» і підданий, насильно, побаченню з гільйотиною – у цьому ж втіленні я, судячи з усього, за схожі погляди загину по-іншому: ймовірно, що у всіх своїх втіленнях мені призначено жити, як революціонеру, і гинути подібним же чином».

Думки людини, що перебуває в темниці під час виверження Кракатау:

«Голос вибухів доноситься до мого слуху все більш і більш яскраво – невже ці божевільні й справді наважилися мене звільнити з цього ув'язнення? Як же цікавий цей світ! У темряву, де я нині перебуваю, не потрапляє світло, але туди безперервно доносяться звуки навколишнього світу, тим самим створюючи світло в моїй душі: нематеріальне пробуджує метафізичне – думки ж, своєю чергою, викликають почуття, а почуття є причиною виникнення думок... Темрява! Моєму фізичному погляду вона не дає змоги нічого розрізняти – погляд же мій метафізичний вона безпосередньо відкриває! Хто я для цього світу? Що я для цього світу? Замислююся я тієї самої години, коли заради і в ім'я мене мої вірні соратники здійснюють ці вибухи і постріли... але чи справді це так? Уся ця мелодія швидше схожа на виверження вулкана – але хіба всякий опір і повстання не є виверженням вулкана: лавою накопичених почуттів, думок та емоцій? Невже це не людина створює ці звуки? Але хто ж? Невже Кракатау? Що ж, тоді я приречений на загибель – втім, як і в першому випадку... Маленька порошинка – ось, хто я для нашого світу: він і не помітить моєї відсутності! Мені не соромно собі в цьому зізнатися – я не маю наміру споруджувати ідола із самого себе для себе на глиняному фундаменті гордині, марнославства і надмірно високої зарозумілості, бо це, слід визнати, вельми нестійка опора для справді розумної людини – і вже тим більше на фундаменті егоцентричності... Моє тіло відчуває, як навколо підвищується температура – сумнівів більше немає: прокинувся Кракатау – тоді, коли прокидається вулкан Кракатау, зазвичай багато хто засинає... Така і моя доля – я замкнений, я самотній, я в темряві: ніхто не відчинить мені двері в цю фатальну годину, але скільки ж було тих, хто їх зачинив! Мені не врятуватися... тим краще, бо тим швидше я скину з себе цю вже вдосталь набридлу мені ненависну робу – плоть людини! Душа передчуває швидке звільнення, а тому відчуває радість – тіло ж боїться вогню і мук: чи не все одно мені вже на цей страх? Моїй душі не палати в цьому полум'ї, а тому моє єство радіє – вона невразлива для матерії, а відповідно і для полум'я...»

Думки людини, що перебуває в темниці під час виверження Кракатау:

«Хвилина повільно йде за хвилиною... стає все більш і більш жарко! У моїй свідомості виникає незліченна кількість видінь – видінь із минулого та майбутнього: ось, в одну мить я римський раб, який навантажує камінь за каменем у фундамент Аппієвої дороги... ось, ще мить і я в майбутньому: я президент країни, що колись воювала, який склав повноваження: мені шістдесят років і я розташовуюся нині в кріслі-гойдалці – моє волосся такого ж кольору, яких тонів вершини Альпійських гір... свого часу я посилав на смерть сотні тисяч людей і все через те, що я не вмів розмовляти зі своїми політичними опонентами – мої дипломати допустили тисячі помилок, я ж допустив їх ще більше... і ось, я хочу заснути, але перед моїм обличчям постійно виникають загиблі люди, як цивільні, так і військові... як тільки я заплющую очі, воїни з обгорілими до черепа обличчями, жінки зі знівеченими тілами приходять до мене і просять мене зробити так, щоб війна, жертвами якої вони стали, ніколи не починалася... Але чи міг я запобігти цій війні? Чи не був я заручником долі та ситуації? Чи не був я занадто самовпевнений? Ні, я не заперечую провину тих самих божевільних, звіроподібних істот, які мали зухвалість і нахабство перейти кордони моєї держави – їхня провина тяжка, невиправна і неспокутна: але ці воїни, жінки та діти не дають спати саме мені... можливо і їм також... що мені мої супостати? Вони благають мене не починати війну, з їхніх очей безперервно струменіють криваві потоки – чи гідна ціна мого визнання, гордості та марнославства? У ці хвилини нічого я так не бажаю, як повернутися у свою античну форму – римського раба і споруджувати Аппієву дорогу, віддаючись тяжкій праці, але легким думкам – вже тоді я міг спати й не думати про наслідки, які явили цьому світу мої бездіяльність і дії... Лава пробирається в темницю – її, як і думки, як і почуття, ніщо не здатне зупинити...»