РОЗДІЛ 19. ТВІР ЛЮБОВІ.

19 травня 2018 року.

Текст, створений закоханим фотографом у Paint зорями з фотографії:

«Мало хто здатен дивлячись на блакитне небо при світлі сонця бачити зірки – зізнаюся, що до недавнього часу я належав до їхнього числа: я був одним із багатьох доти, доки ти не з'явилася в моєму житті – і ні, ці зірки я розрізняю аж ніяк не в образі несамовито сяючого діаманта, який у цю годину розташовується на ніжній тонкості форми золота, а насправді дивлячись на небо. У цій нерухомій небесній блакиті, на якій створюють враження руху молочні тумани хмар, я бачу мільйони світів – бачу тоді, коли їх не бачить ніхто, хто дивиться на цей світ пересічним, неусвідомленим оком: хіба зірки перестають сяяти і жити тільки тому, що ми їх не бачимо? Незважаючи на унікальний зв'язок між найменшим атомом і рухом планет у нашому світі, наш погляд і наша увага, які ми приділяємо або ж не приділяємо тим чи іншим процесам, нездатні змінити код і рух приписаного за сценарієм Всевишнього процесів – час не зупиняється, коли ми спимо, а сонце і місяць з'являються на небі знову і знову поза нашим бажанням. Ось чому мене навчила любов до тебе – ось, що я вмію бачити в собі, полюбивши тебе! Ти не змінила мене безпосередньо – ти не впроваджувала свою матір у фундаментальні засади мого єства: у моєму житті ти є чимось на кшталт комети Галлея для історії Землі – не впливаючи на плоть Землі своєю плоттю, ти залишаєш у її сутності, у її історії та в її дусі свій слід... Зі згаданих мною раніше пір мені стало підвладне бачити зірки в усьому – у краплях ранкової роси, у сльозах радості, у словах матері... і, що куди важливіше, у твоїх очах! Так, ці зірки розташовуються в блакиті твоїх очей подібно до того, як блакить неба приховує справжнє єство тих!.. Я люблю тебе, щиро люблю всіма фібрами своєї душі, Мірабель! Прийми ж це визнання, послане тобі нині – ні, не моїми устами, але моїм серцем, бо уста не завжди говорять про те, що думає серце, а серце не завжди відчуває ті почуття, про які говорять уста! Кожне слово, кожна буква, кожен знак пунктуації цього послання створений із тих самих несамовито сяючих зірок, які я за кілька миттєвостей до справжнього зафіксував за допомогою свого фотоапарата Canon і обробив у додатку Paint – кожне слово, кожна моя думка і кожне моє почуття зіткані зі справжніх зірок, які зі свого боку мені вдалося розрізнити серед небесної блакиті саме завдяки тобі, тому натхненню і стану, що ти мені настільки щедрим чином дарувала! Я чую дзвін дзвонів! Сьогодні Британія одягнена у вбрання торжества і я, нічим не примітний фотограф, є одним із його другорядних учасників – хіба глядач у залі не є учасником вистави? хіба вболівальник на трибуні не впливає на результат матчів, кілька криків якого здатні надихнути знеможених спортсменів здійснити справді унікальні дії? І нехай я не наслідний принц Британської корони, і нехай я не можу тобі запропонувати подібного роду почесті та вишукані прикраси, але запевняю тебе, що люблю я тебе не менше, а можливо навіть більше, ніж той наслідний принц свою кохану – вже в цьому ми з ним точно рівні: у своїй людській формі ми обмежені не тільки дією, а й думкою, і почуттям: кожен із нас не може любити більше, ніж здатна любити людина».

Текст, створений закоханим фотографом у Paint сонячним світлом:

«Перебуваючи у вирі, в завісі ночі, я прагну до світла ліхтаря, що самотньо спочиває серед просторів цього світу – я прагну до нього тому, що тільки його природа в цю годину, в годину панування Нікти, здатна дарувати мені часткове просвітлення, можливість бачити силуети, а відповідно і передбачити небезпеку, а також її можливі наслідки: цим світлом у темряві, вночі з'явилася для мене ти, чудова Ангеліно! Не дивуйся тому, яким саме чином викладено тобі цей текст на папері – моя любов до тебе здатна на ще більше: зафіксувавши сьогодні сонячні промені за допомогою технічних можливостей фотоапарата Canon, а також відредагувавши ті знімки в додатку Paint, я створив кожну букву і кожне слово цього тексту природою сонячних променів – бачиш до чого закликає справжня любов всякого чоловіка? Якщо чоловік справді любить, він зробить для своєї коханої все – хіба не прикладом тому знищення Трої в ім'я краси Олени? Жіноча краса – згубна, а особливо для тих, хто є її фанатиком... Зізнаюся, що таким із моменту нашої першої зустрічі став і я – я звів твою красу в ранг нової релігії: вона визначила і визначає моє майбутнє – ти стала для мене Богом, Заратустрою, Зевсом! В ім'я тебе і для тебе я готовий покласти на вівтар справді безцінні та незліченні дари – свій час, свої думки, а також свої почуття! Минули тисячі років, а любов і жіноча краса все так само правлять світом – в ім'я любові знищуються і створюються нові держави, здійснюються і віддаються забуттю унікальні наукові відкриття, стають легендарними героями і найбільшими злочинцями: тож хіба не є справжньою і єдиною релігією на землі та, де жінка є Бог? Будучи простим, нічим не примітним фотографом, я створив для тебе і в ім'я тебе, можливо, найбільший твір в історії людства – роман «Джерело життя»! На перший погляд – хитромудра сукупність слів, але з іншого боку – який глибинний сенс! Ті самі дні, коли я створював ті рядки, я жив тобою, я був тобою, я дихав тобою – недарма ж 8 глава мого роману написана саме від твого імені! Ти і була тим самим джерелом життя, яке спонукало мене прокидатися і йти до письмового столу – любов до тебе була Вергілієм, тієї самої години, коли я був Данте: вона допомагала мені долати кола земного пекла, а також відкривала очі на невідомі раніше моєму єству явища – вона була світлом ліхтаря вночі, у темряві, у невідомості... Завдяки тобі мені багато в чому вдалося осягнути цей світ – я став замислюватися над його глибинними процесами, діями та бездіяльністю: скільки ж процесів у цьому світі має статися тільки для того, щоб ти просто поглянула на небо і побачила там сонячне світло або ж зірки – усвідомлення цього зводить із розуму, а також частково дає змогу осягнути нікчемність людської форми...»