РОЗДІЛ 15. ТРИ ЛИСТИ.

15 травня 1943 року.

Текст листа солдата до матері, написаний кров'ю солдата:

«Дорога мамо! Я знаю як ти любиш природу і ненавидиш будівлі цивілізації! Тут, на війні, навіть природа має хворий і непоказний вигляд і виною всьому людина – знаєш, будучи прихильником іншої точки зору, що споруди цивілізації більш чарівні, ніж творіння природи, зараз, у ці хвилини, мені не соромно змінити свою думку і я вперше в житті погоджуся з тобою в цьому питанні: нині я задумався про те, що навіть тоді, коли споруджено чарівну будівлю, після неї залишається будівельне сміття, яке, зі свого боку, викидається на плоть природи – людина в одному місці творить красу, а в іншому ж смітить, безрозсудно викидаючи на єство природи будівельне сміття після спорудження тієї краси та величі. Така наша людська цивілізація – під маскою її краси ховаються справжнісінькі вади: тільки лише через те, що якась людина колись зробила з чистого природного місця звалище, там ніхто нині не живе, хоч те місце й, можливо, було придатним для існування – але хіба та земля не мала права на красивий і запашний життям вигляд? Колись чарівні місця нині пробуджують у нас огиду і там, де раніше весело співали птахи – у горах сміття копошаться щури та всілякого роду комахи... А скільки всього навмисно приховує під усякими масками людина! Коли ти приїжджаєш у невідомі тобі досі місця, тебе запрошують у туристичні зони і водять тебе ними, немов одного зі стада, щоб ти бачив тільки те, що треба, і ніколи не глянув за ширму показаного, де приховано все найцікавіше і найдопитливіше – людські вади! Природі це не притаманно – приховувати своє справжнє єство за ширмами і масками: голубу все одно на що справляти свою нужду – на дерево, на камінь, на будинок жебрака чи на Лувр, бо він втілює природні процеси, а природним процесам байдужа думка щодо їхньої природи людини... Знаючи тебе, я передчуваю твої запитання – не хвилюйся про мене, у мене все добре, безумовно, так, як може бути серед меж війни – тут мало хорошого, але те хороше, що тут є, цінується нами подвійно: минуле все одно не повернути, його неможливо анулювати, а тому нам слід підлаштовуватися під поточні обставини! Пишу тобі червоною фарбою тому, що не знайшов іншу! Я люблю тебе, дорога мамо! До швидкої зустрічі!..»

Текст листа солдата до дружини, написаний кров'ю солдата:

«Перед тим, як покинути цей світ, я хочу зізнатися тобі в тому, що я нещодавно зрадив тобі – я не був святим, а тому й не претендую на святість: єдиним священиком перед яким я можу сповідатися нині є цей аркуш паперу, на плоті якого я й виливаю нині своєю кров'ю ці слова. Прости мене за мою слабкість – я помилився і визнаю свою помилку: її не виправили б навіть і десятки років любові, які я присвятив би твоєму ніжному і лагідному єству. Усе своє життя ти довірила створенню нашого сімейного затишку і щастя, а я... я зрадив тебе! Прости... війна стирає багато граней нашої сутності і те, що здавалося нам, ми не зробили б ніколи в житті, ми робимо тут щодня – ні, ти не подумай, що я хочу виправдати свій вчинок впливом війни: цьому немає жодного виправдання – я занепалий і порочний чоловік, у якого немає принципів... і якому вони вже більше не потрібні!.. бо якби вони були в мені, їх не знищив би жоден вплив жодної війни! Я... я лише хочу сказати тобі, що відтепер ти вільна чинити так, як бажає твоє єство – більше нічого тебе не зв'язуватиме зі мною: за кілька хвилин, а можливо і трохи більше або ж менше, моє тіло безжально позбавлять духу пострілом із гвинтівки в голову або ж у груди – така моя доля! Єдине, про що я прошу тебе, а точніше наважуюся попросити – потурбуйся, будь ласка, про нашого сина, щоб він виріс гідною людиною, людиною з принципами і ніколи не став схожим на свого батька. Знайди собі гідного чоловіка – ти ще дуже молода і винятково чарівна: не замикай себе в печеру самітництва, страждаючи і мучачись про те, що вже ніколи не повернути, а також про те, що вже ніколи не збудеться – цей рай уже втрачено для нас... втрачено назавжди! У нашому світі минули часи піднесених почуттів, коли в ім'я своїх коханих безперервно створювали справді вишукані сонети і балади – як бачиш, зараз такий час, що листи пишуть не про ефемерне кохання, а про гірку правду, не чорнилом, а кров'ю, не життєрадісні, а передсмертні!.. Ах, як шкода, що я так ніколи й не дізнаюся, чи пробачила ти мені – та й чи потрібно мені це, якщо я не зможу пробачити себе сам, навіть зараз, перед смертю? Тобі, будучи вірною мені до останнього мого подиху, ніколи не зрозуміти і не осягнути грані моїх нинішніх страждань – у ці хвилини ти, можливо, зараз блукаєш серед меж нашого квітника, обдаровуєш життєдайною вологою білосніжні троянди, при цьому, цілком імовірно, з чималим трепетом думаючи про моє єство: не думай більше про мене ніколи... я – це міраж у твоєму житті, ефірний сон, після куштування сутності якого ти не можеш не прокинутися... Нічого не говори матері та синові... Прости... і прощавай... назавжди!..»

Текст листа солдата до сина, написаний кров'ю солдата:

«Милий Марку! Як ти? Як почувається наш рудий кіт Томас? Знаєш, я весь час дивувався тому, який він гарний – він багатьом подобається, бо в природі людини тягнутися до всього красивого. Цікаво, ось ми розуміємо красу Томаса, а чи розуміє Томас красу людини? Хто для нього красивіший – я чи якийсь надзвичайно популярний актор з обкладинки новомодного глянцевого журналу? Як тварини сприймають красу в нашому світі? Чи є в них свої забобони і упередження? Знаєш, я згадую, як приїжджав додому у відпустку і перебував біля нашого Томаса на ліжку – у ці хвилини, коли він дивився на мене, він і не підозрював того, що я бачив тут на війні, що мені дивом вдавалося вибиратися зі складних ситуацій, що я бачив тут і зародження людського життя, і його згасання: у хвилини ж, коли під час своєї відпустки я сідав за свій робочий стіл і малював там свої непересічні сюжети, він дивився на мене так, як і раніше, як і завжди – він любив мене не за мій талант, а за те, що я поруч із ним, що я також його люблю. В єдину мить він міг стрибнути на мою картину і зіпсувати її, жодним чином не усвідомлюючи того, яке саме творіння він зіпсував – йому байдуже наше, людське, мистецтво, а відповідно й людська думка, але йому не байдужі мої почуття, і, особливо, щодо нього... Я скучив за тобою, милий Марку... і нічого я так не хочу зараз, крім як міцно-міцно обійняти тебе! Слухайся в усьому матір і запам'ятай найголовніше – у цьому світі ти маєш навчитися не тільки бачити, а й, коли то необхідно, бути сліпим: багато в чому ця сліпота дасть тобі змогу подолати неосяжні безодні того світу, бо якщо ти будеш у ті миті зрячий, то ніколи не зробиш жодного кроку до їх подолання через пануючий у твоїй душі, що цілком природно, страх – в інших же випадках ти маєш бачити і вміти бачити! Я пишу цього листа тобі вишневим соком – ти ж любиш вишні, чи не так? Обійми замість мене міцно маму і Томаса – знай же, що я люблю вас! І ще... коли ти будеш дивитися на мої картини, то пам'ятай, що шукати в них слід не тільки вади, а й переваги – не тільки кривизну ліній, а й прямоту образів!..»