РОЗДІЛ 12. КІНЕЦЬ РЕСПУБЛІКИ.

12 травня 1797 року.

Текст, прикріплений до дверей венеціанського будинку одного зі знатних вельмож:

«Після тисячі років слави настали дні ганьби! Те, що такою наполегливою працею створювалося нашими предками, було зруйновано нами, їхніми нащадками, бо у смерті республіки немає провини Наполеона, але є наша провина – ми дозволили йому зробити це, ставши занадто слабкими для оборони та захисту. Будучи сотні років торговою республікою, чиєю єдиною кров'ю були не тільки гроші, а й, почасти пов'язана з їхнім припливом, Просвіта, ми й самі не помітили того, як стали уособленням тих самих золотих монет, якими торгували – республіка стала розмінною монетою в чужих руках, зокрема, в руках Наполеона: те, що створювалося зусиллями сотень тисяч людей, знищилося наказом однієї єдиної людини. Все-таки фундамент Венеції був і не такий вже міцний. Торгівля, яка безперервно приносить нам благо, знищила благоденство простого народу і створила таку кількість еліти, що республіка втратила всі здібності та можливості відбиватися від своїх ворогів. Багатство, розкіш та еліти ніколи не будуть із мечем у руках захищати самих себе – вони скоріше перейдуть на бік ворога, ніж позбудуться свого єства: що вже говорити про їхню душевну і фізичну слабкість... Несамовито прагнучи успіху, наша торгова цивілізація анітрохи не підозрювала про те, що наближає власну загибель, бо її розквіт полягав у чужих фізичних, матеріальних багатствах, а сама вона нічого не виробляє – розташовуючись у прочиненій мушлі, ця перлина сама дозволила вкрасти себе французьким рукам. О, велика обитель Ренесансу! Чи справді ти є спадкоємицею Риму, якщо ти впала від руки галла? Як би поглянув на тебе древній старий Рим, споглядаючи твої останні зітхання, о, Джульєтто Середземномор'я? Але чи має це значення? Намагаючись відродити померле, дістати з труни труп і вдихнути в нього життя, ми, обитель Ренесансу, і не помітили, як із неживого створили нове життя, при цьому так і не зумівши відродити плоть покійну...»

Текст, прикріплений до дверей венеціанського будинку одного зі знатних вельмож:

«Той, хто називає Венецію чарівною жінкою в розквіті своїх чар – той глибоко помиляється: Венеція – це дев'яностолітній старець, який уже віджив усе своє життя. На своєму віку він багато чого побачив – початок і кінець життя, тріумфи та поразки, бідність і багатство, радість і розчарування, вірність і зради: у його пам'яті, вірніше в пам'яті його душі, навіки закарбувалися мільйони спогадів – мільйони світів, зірок і планет! Молодим республікам немає жодного діла до цього старця – більше ніхто не рахується з ним, бо він віджив своє століття: в силу свого віку він став слабким, немов Рим, а тому молоді із заздрістю і жадібністю вже давним-давно поділили його спадок і, що куди важливіше, спадщину. Він помер – помер у цій тілесній формі. Але чи назавжди? Чи скоро повернеться його душа на цю планету в іншій формі? Ні! Вона ніколи й не залишала її меж, щоб повертатися! Хтось вважає того старого підлим і підступним торгашем, хтось же – зберіг про нього приємну пам'ять, але всі, справді, усі без найменшого винятку говорять про нього після його смерті... Як і будь-яка людина, наша республіка у своїй саме цій фізичній формі жила і здатна була жити тільки лише раз, а відповідно несамовито прагнула до задоволень і набуття позитивних емоцій, нехай нерідко ті й були цілком пов'язані з пороком – ці емоції, почуття, думки й визначали сенс її життя. Усе, що вона робила – вона робила для себе і в ім'я себе: це її істина. У Наполеона ж вона своя – знищуючи нашу республіку, він натхненний, ніби робить благу справу – для нього це правда: правда те, що для всіх нас загибель, смерть. Наполеон бачить у цьому світі кольори, зокрема й кольори національних прапорів, дещо інакше, ніж підкорені ним нації та народи – це його правда, але вона відрізняється від загальноприйнятих норм колись кров'ю створеного світопорядку, а тому йому некомфортно у світі, де замість однієї істини існують тисячі істин, замість одного прапора – сотні, замість однієї держави – десятки, замість відсутності Бога – Бог!»

Текст, прикріплений до дверей венеціанського будинку одного зі знатних вельмож:

«З позиції переконаного, останнім часом, атеїзму, Франція заявляє нині всьому цивілізованому світу, що на її свідомість і душу ніщо не чинить тиску – ні вікові забобони, ні засновані раніше й чинні досі правила поведінки. Цей світ досконалий у своїй недосконалості – так вважає більшість із тих, хто не вірує в Господа. Тоді, коли ми, християни, погоджуємо всі свої вчинки з можливими наслідками тих для нас у майбутньому житті, їм, атеїстам, абсолютно байдуже, що хтось перебуватиме колись у раю чи в пеклі. Для них, які проголосили ідеї справедливості, рівності та братерства, про які вони так гучно просторікують, не існує глобальної, вселенської справедливості, уособленням якої і є Господь – вони здійснюють обмивання у водах земних категорій цього слова і не бажають навіть мислити про те, чого вони не бачили. Вони намагаються не скоювати злочину не тому, що бояться горіти в пеклі після смерті, а тому, що не бажають перебувати у в'язниці під час життя: вони вважають час свого життя обмеженим і на відміну від людей віруючих не бачать продовження книги там, де поставлено чорнилом крапку, після якої йдуть чисті сторінки – але чи справді чисті, а не заляпані метафізичними фарбами? Багато в чому їхній атеїзм і дає їм змогу продовжувати воювати – вбиваючи людей, вони не бояться потрапити в пекло, а просто зменшують кількість тих, хто виступає проти. Убивство для них – факт, а не якась священна і сакральна дія, за яку їм необхідно буде колись понести відповідальність. Люди ж для них – числа і цифри, плоть і матерія, а не досконале творіння Божого задуму, яке, зі свого боку, зіслане в той світ реалізовувати власне призначення. Ті ж думки вони й про свою загибель – після неї їх не турбуватиме те, що відбувається в цьому світі, бо вони більше не будуть живі... Захоплення Венеції – це кінець республіки... але чиєї?»